Дякую за відгук!
Чим вище наше авто підійматися в гори, тим швидше знижувалася температура. Я тривожно слідкувала, як на екранчику бортового комп’ютера змінюється чергова цифра. Коли до перевалу залишалося менше кілометру серпантину, ми почали помічати кинуті автівки, які пустими зіницями фар визирали з кучугурів.
Напередодні зробили невдалу спробу сходження на Триглав — найвищу вершину Юліанських Альп, переночували в мальовничій ущелині й прямували на виїзд. Звісно, розумніше було б поїхати об’їзними шляхами, але хотілося помилуватися пробудженням травневих гір. Микола тиснув на газ, примушуючи нашу Зефірку[1] вперто долати черговий підйом та вписуватися в крутий поворот.
Коли зникли останні поодинокі дерева, мальовничі альпійські краєвиди постали у своїй первісній красі. Але милуватися природою, коли прослизають колеса і тривожно скрегоче AВS не краща ідея.
— Приїхали, — рипнули гальма. Машина смикнулася, ковзнулася і завмерла.
Я вийшла на дорогу, і не очікуючи зустрічі з обледенілим асфальтом, послизнулася, незграбно замахала руками, перекрутилася і гепнула на коліна, боляче забившись.
— Тут дзеркало. Не дивно, що народ автівки кидав, — я перевернулася на сідниці та гладила забите коліно.
— До перевалу менш як сто метрів. — Обережно! — прокричав Микола, помітивши, що я встаю притримуючись за дверцята Зефірки. — Трошки посунеш і покотиться в безодню, — махнув рукою у бік провалля, яке обривалося з його боку дороги.
Сходило яскраве травневе сонце, і повітря ставало тепліше. Балансуючи, як канатоходець, та слизаючись, я вийшла на перевал. З іншого боку височили снігові кучугури. По таким трактором не проїхати, не те, що міській автівці. Посилюючи мій екзистенційний розпач, дорогою прямував чоловік на лижах. Він дістався перевалу, радісно повідомив, що до низу лежить чудовий сніг і полетів згори. На секунду мене накрила іскриста хмаринка, і я здивовано закліпала, спостерігаючи його феєричний фрірайд.
Тим часом Микола дістав із багажника лопату й підсипав снігом задні колеса, запобігаючи проковзуванню автівки донизу. Під передні налив рідину для скла з антифризом, щоб розтопити лід. У такий спосіб убезпечив Зефірку. Ми дістали розкладний стіл, стільчики, газовий пальник та узялися кип’ятити чай.
Сонце поступово розтоплювало царство Сніжної королеви, обіцяючи звільнити нас з полону. Залишалося чекати й пити духмяний напій, спостерігаючи за чорною точкою — навіженим фрірайдером, який спустився і почав підйом на сусідню гору.
Споглядання крутих скельних піків, які тягнулися в небо з білого безмежжя, спонукало до неквапливих спогадів. Згадували альпіністську молодість та спільні пригоди. Лише одного разу наші шляхи розійшлися.
Ми провели похід на Домбаї[2], і я мала повертатися до Києва, щоби за тиждень вирушити з іншою групою на Тянь Шань. А Микола залишився на Кавказі. Його не взяли в той похід, керівник вважав, що він надто молодий та недосвідчений для такого серйозного заходу.
Від'їжджаючи, я дивилася крізь забрьохане, каламутне скло автобуса, й бачила, як блідий та спустошений, Микола стояв на платформі. Спортивні амбіції того часу не зважали на почуття. Тож я поїхала, щоб підвищити свій рівень мати змогу керувати складнішими походами, а він залишився, з власними роздумами, прагненнями та тугою.
Ми сиділи на Альпійському перевалі, чекаючи, щоб відтала дорога й говорили. Раніше я вже чула про Миколині поневіряння Кавказом, але без подробиць. Й ось, нарешті, з’явився час розповісти цю історію. Він вдивлявся в далекі вершини й говорив, а я слухала, намагаючись уявити.
На Кавказі Микола залишився з нашим тренером Володимиром. Заночували в Архизі[3] в привітної землячки, яка їх нагодувала борщем та подарувала варення з кульбабок. Вони мали обмаль грошей, але це не бентежило. Попереду чекали пригоди. Переваливши через кілька хребтів, опинилися в Альптаборі Узункол. Там проходив чемпіонат з альпінізму.
Поки спортсмени лазили на швидкість, заробляючи медалі, мандрівники спостерігали та підбирали запаси їжі, які залишали ті, хто поїхав. Накопичивши трохи продуктів, рушили далі. Шлях пролягав поза класичними похідними маршрутами.
Кілька днів прожили в місцевого рабовласника. Звісно, про те, що робітники, які мешкають у бараці, невільники, дізналися не відразу, а лише познайомившись. З’ясувавши цю обставину, поспішили розпрощатися. І, хоча, здається, дивним, як у наш час таке можливо, не забуваємо, що Кавказ специфічний регіон, а людина, яка оселилася з родиною в ущелині, випасає баранів, полює на рисей та відстрілює тих, хто їй не подобається, не пересічний мешканець мегаполіса.
Наступною знаковою подією для мандрівників стало запрошення господаря сусідньої ущелин. Чоловік раніше промишляв контрабандою зброї та вольфраму, який копають неподалік, під Тирнаузом. На той момент він уже осів і випасав худобу, цим заробляючи на життя. Для дорогих гостей зарізав барана та посмажив шашлик. Решту м’яса зварив у гігантському казанкові, вмурованому в пічку-буржуйку, якою грівся у своїй халупі. Ту тушеню віддав мандрівникам із собою. Її їли довго, аж доки одного дня з розм’яклого, волокнистого м’яса на них не глипнув вгодований опариш.
Розпрощавшись із гостинним господарем ущелини, мандрівники попрямували на перевал Хатютау. Через нього відчайдухи ходять на Ельбрус. Той шлях пролягає льодовими полями, вкритих тисячами глибоких тріщин.
На перевалі отаборилися, сподіваючись звикнути до висоти, на якій він розташований. Після вдалих гостин мали трохи продуктів, і це тішило. До них прийшли двоє. Роззнайомилися. Виявилося, що Андрій та Іра приїхали зі спортивними амбіціями, вершиною яких мало стати підкорення Ельбрусу.
Зранку нові знайомі вирушили боротися з льодовими полями, а Микола з Володимиром залишилися на перевалі, меланхолійно спостерігаючи за їхніми зусиллями. Від липневого сонця сніг швидко розкіс. То Андрій, то Ірина провалювалися в тріщини. Рятувала мотузка, якою вони, завбачливо, зв’язалися. Не подолавши й третини шляху, змучена зв’язка відійшла вбік та стала табором на кам’яному осипу.
Наступного ранку мандрівники встали до схід сонця, щоби пройти, як змога більше, доки сніг не почав танути. Вони швидко добралися до табору нових знайомих, і підкорюючись бешкетному настрою прокричали:
— Підйом! — струшуючи намет за легесенькі нанотехнологічні дуги.
Заспана парочка виповзла зі свого теплого гніздечка, оцінила ситуацію і швидко зібралася. Вирішили не йти льодовими полями, а спуститися в Баксанську ущелину й піднятися класичним маршрутом[4]. Єдиною проблемою поставала стрімка річка Баксан. Завширшки в шість-сім метрів, та глибиною до півтора, вона на стільки потужна, що її брід перетворюється у випробування.
Про те, що не можна недооцінювати цю стихію розповідали таблички, які рясніли на камеях. Їх залишили в пам’ять тих, хто спочив у каламутних нестримних водах Баксану.
Дістали мотузку. Микола залишив свій рюкзак, обв’язався та ступив у воду. Відразу відчув, як збиває з ніг. По дну, перекочуючись, йшов кам’яний потік, вдарявся об боти, влучав у гомілки, залишаючи синці. Але іншого шляху не було. Микола перекрутив мотузку так, щоб впиратися в неї спиною, а Володимир закріпив кінець довкола великого валуна. Не поспішаючи, крихітними кроками, поступово долав відстань. Льодяна вода пробирала до кісток, перевіряла на міцність, тягнула за собою, прагнула поглинути ще одну жертву.
Ось він уже вийшов по пояс, ще кілька кроків і вистрибнув на протилежний берег.
— Ура! — почулися радісні крики.
Натягнули мотузяну переправу, і всі учасники спонтанної експедиції безпечно дісталися берегу. Змотали мотузки, і вже, коли зібралися йти далі, виявилося, що дорогий дзеркальний фотоапарат Андрія залишився на протилежному березі.
Щоб врятувати дорогу річ, Андрій обв’язався мотузкою, узяв великого дрюка та пішов у воду. Крок. Дрюк вибило та понесло. Ще крок. Стрімка вода повалила з ніг і потягнула за собою. Мотузка тримала, він борсався, випірнав, судомно хапав повітря. Розпочалася гра на секунди. Не можливо притягнути людину, яка бовтається на закріпленій мотузці, натягнутій бурхливою течією.
Микола без зайвих церемоній схопив наплічник Ірини й не заважаючи на те, що ламає фастекси, смикнув закріплену на ньому мотузку. Пластикові застібки впали на землю. Біг до річки, на ходу зав’язуючи вузол та чіпляючи карабін. Пристебнув його на натягнуту мотузку і провів так, щоби він прослизнув до середини. Підскочив Володимир, і вони разом почали тягнути, повільно наближуючи Андрія, який уже майже не боровся, до берега. Ірина заходилася біля свого зляканого чоловіка. Перевдягала в сухий одяг, відпоювала гарячим чаєм. Він мовчав та трусився, вистукуючи зубами якусь, лише йому відому мелодію, яка перегукувалася із шумом Баксану.
Тим часом Микола обв’язався та пішов знайомим шляхом. Знову боровся зі стихією та власним страхом. Фотоапарат передали по мотузці, а Микола втретє перебрів Баксан.
У Тернаузі вдячна парочка нагодувала мандрівників від пуза, поділилася своїми харчами та заплатила за витяг на Ельбрус.
Ірина та Андрій так і не зійшли. Можливо, пригода, яка сталася, примусила їх зрозуміти, що мрії іноді вимагають непомірної плати, а, можливо, їм вистачило пригод.
Микола та Володимир повільно готувалися до сходження. Спершу переночували на «Притулку одинадцятьох» — культовому місці всіх, хто долав цю гору. Далі перебралися вище, на скелі Пастухова. Звідти Микола піднявся. Через день сходив разом із Володимиром, а через рік зі мною. Але то вже зовсім інша історія.
Після сходження мандрівники перебралися в альптабір Улу-Тау. Там приєдналися до групи, яка почала сходження. З ними Микола закрив третій розряд з альпінізму. Володимир мусив вже повертатися додому. Грошей у них майже не залишилося, тож він віддав останні сто доларів та попрощався.
Микола не поспішав. Харчувався чим прийдеться, приєднувався до різних груп. Усім потрібні сильні спортсмени, здатні адекватно реагувати в непростих ситуаціях, та ще й із технічною базою. Остання в нього була завдяки Володимиру, нашому найкращому тренерові та другу.
Микола вже находив вершин на другий розряд, залишалася одна й самостійне сходження в спортивній групі, але сталася пригода. Група йшла на заявлений маршрут. Подолали перевал і мали розпочати технічну частину, коли по рації об’явили тривогу. На дівчину з іншої групи впав величезний камінь та роздробив ногу.
Микола згадував, як дві зв’язки міцних розрядників, з якими вони зустрілися, почувши про аварію на схилі, бадьорою риссю поскакала в інший бік. Їхній вчинок вразив цинічністю.
Рятувальні роботи тривали майже добу. Микола згадував, що організація технічної частини спуску здалася відносно легкою, бо він точно знав, як годиться робити. Та коли ноші з постраждалою довелося нести вниз схилами, якими й самому ходити непросто — це перетворилося в каторгу. Та дівчину врятували, хоча ходити вона змогла лише через рік.
Стрімко минало літо, і Микола рахував дні, коли ми зможемо побачитися. Але для цього мав повернутися додому. Добравшись автостопом до найближчого міста, роззнайомився з водієм та пообіцяв передати пакунок у місто Мінеральні Води, звідки їхав потяг в Україну. З вдячності, водій оплатив автобус. Микола трусився бездоріжжям, міцно тримаючи на руках важкий пакет із загорнутим у ганчірку предметом. Через тонке пакування відчував солідний держак та довгий ствол. Але доля була схильною до нього. Усе обійшлося. Отримувачу дійшов пакунок, і провів Миколу на залізничний вокзал, де той розміняв останні сто доларів.
Микола не відразу зрозумів, що відбувається. Над головою з ревом летіли бомбардувальники, на Південь прямували ешелони навантажені військовою технікою, а на Північ набиті біженцями. Люди сиділи на нижніх полицях по п’ятеро, тулилися на верхніх, мостилися в тамбурах. Микола не знав, що почалася Восьмиденна війна[5]. Тривога липкими моцаками оповила все довкола, залазила в душу, будила страх.
З п’ятої спроби Миколі вдалося вмовити провідника Харківського потягу, і його пустили на третю полицю. Зморене обличчя та запалі очі високого худого парубка, справили враження на жінок у купе, і вони його нагодували.
Харків зустрів нелюб’язно. Місцевий шахрай продав фальшивий квиток до Києва, видуривши останні гроші. Микола згадував, як із відчаю дістав льодоруб та розгулював по вокзалу, розпитуючи в місцевих наперсткарів, де спіймати того пройдисвіта.
І шахрай спіймався. Чи то льодоруб здався йому переконливим аргументом, чи раптово прокинулася совість, але він повернув гроші. Микола придбав квиток та чебурек. Потяг відправлявся наступного дня. Тож заночував у знайомого, з яким колись бігали в одній команді.
Микола повернувся до Києва, а я того ж дня перелетіла з Киргизії. Ми зустрілися, щоб ніколи не мандрувати поодинці. З того часу в нас народилося три дівчинки, ми багато де побували, пережили перемоги, поразки, злети, падіння, втрати та безліч радісних моментів.
Поки Микола розповідав про свої Кавказькі пригоди, сонце дотопило лід на асфальті. Дорога перетворилася на річку, яка виблискуючи, із журчанням, стікала в долину.
— Поїхали, — виплеснув рештки чаю на сніг та підвівся.
Я встала, повільно випірнаючи зі світу спогадів. Лижник давно зникнув за рогом. Його сліди перерізували сліпучо білий сніг подвійною лінією. Як добре, що ми разом, як ті лижі, рухаємося життям. І нехай ця паралельність не ідеальна, у цьому є особлива гармонія. Мною заволодів меланхолійний настрій. Я думала про шляхи, якими веде нас доля, і що часом розлука, стає знаменом зустрічі, примушує переосмислити й зрозуміти, на скільки важлива людина, як поряд.
________________________________________
[1] Опель Зефіра Таурег.
[2] Один із масивів Північного Кавказу.
[3] Село в передгір’ї Кавказу.
[4] Класичний підйом на Ельбрус починається із селища Терскол, точніше з гірськолижної бази Азау.
[5] Російсько-грузинська війна 2008 року.
Аліна давно вирішила, з Івасем щось не так. Більшість дітлахів, потрапляючи на майданчик, поводилися, ніби їх випустили на волю з мавпячого вольєра. Івась же сідав на лавиці й незворушно спостерігав, немов величний сфінкс, якого вона бачила, коли літала з подругою до Каїру.
— Пограйся з друзями, — виштовхувала сина.
Він підводив на неї великі волошкові очі, вдивлявся у втомлене обличчя та, зістрибнувши з лавки, розміреним кроком йшов до гурту. За кілька метрів спинявся та застигав. Не хлопчик, а скіфська баба, яка пройшла порталом крізь століття. Якщо дітлахи не зважали на Івася, міг простояти годину поспіль. Якщо хтось намагався з ним заговорити, відповідав односкладно, немов автовідповідач. Коли ненароком якийсь бешкетник, тікаючи від квача, влітав у нього й збивав із ніг, Івась підводився, обтрушував одяг і полегшено, немов виконав обов'язок, повертався на лавку.
— Яка у вас спокійна дитина, — дивувалася сусідка, присідаючи поруч Аліни, щоб відпочити від своїх непосид-близнюків.
— Надто спокійна, — важко зітхала Аліна.
Вона ніколи не жалілася. Відтоді, як чоловік пішов до іншої, покинувши її з тримісячним немовлям, Аліна щепила зуби й жила на межі виснаження. Проте Івась її бентежив, і зрештою це стало нестерпно. Одного дня не витримала і відвела сина до психолога, у глибині душі сподіваючись на «чарівний рецепт».
Психолог довго говорив із хлопчиком і нарешті покликав її до кабінету.
— Чому ви вважаєте, що з ним щось негаразд? — спитав, стягуючи на кінчик носа окуляри в тонкій золотавій оправі.
— Він надто тихий, серйозний, мовчазний, замкнений… Не зрозуміло, що думає, чого хоче. Я підозрювала аутизм, але дефектолог завірив, що помиляюся.
— Хлопчик цілком здоровий, — усміхнувся привітно, ніби погладив плече. Аліна подумала, що в нього напрочуд інтелігентне обличчя, яке не часто зустрічається в сучасних молодих людей. Здавалося, цей чоловік зазирнув із минулого, не справжнього, а романтизованого, оспіваного в повістях, які читала дівчиною, сховавшись від хатньої роботи.
— Але ж він не бігає, не кричить, не бавиться, — спробувала пояснити свої тривоги.
— Вам пощастило бути мамою такої дитини.
— Якої, такої? — роздратувалася, відчула, як щойно виникла симпатія до психолога розтанула й відразу пошкодувала грошей, які доведеться віддати за зустріч.
Він не зважив на її стан, проникно поглянув в очі й напівшепотом сказав:
— Особливої. Такими, вірю, будуть люди майбутнього.
Аліна взяла Івася за руку й вийшла надвір. Попрямували алеєю з хворих, передчасно пожовклих каштанів. Відчувала розчарування й звичний смуток. Івась спинився, зацікавившись мурахами. Вони рухалися живим коридором від потрісканого бордюру доріжки до невеличкої зарослої бур’яном клумби.
— Івасю, ідемо вже. Ще багато роботи вдома.
Хлопчик, здавалося, не чує. Його цілковито поглинуло споглядання метушливого снування комах. Аліна називала це: «Івась зависнув». Дорогою він постійно спинявся, цікавлячись то одним, то іншим явищем. Непомітне життя, яке проходить повз звичайних людей, занурювало його в стан, схожий на медитаційний транс. Погойдування квітки на стеблинці, пурхання метелика, стрімкий політ перекотиполя, веселкові розводи бензину в калюжі, незвичної форми вибоїни на асфальті, малюнок хмаринок — це все заворожувало Івася.
Аліна намагалася поводитися терпляче, але її діяльна натура не витримувала довгих павз. Вона роздивилася довкола і смикнула сина:
— Ідемо вже. Це ж звичайні мурахи.
Івась слухняно вклав маленьку долоньку в руку матері й поплівся слідом. Аліна буркотіла під ніс: «Особлива дитина, особлива дитина, йому б таку особливу дитину. Зідрав із мене купу грошей. Я б могла купити малому нові штанці, чи собі щось», — на душі стало зовсім похмуро. На власні потреби Аліна намагалася не витрачатися, зарплатні ледве вистачало на комуналку та продукти, аліментів давно вже не чекала, бо її колишній чоловік вже рік, як зник з радарів й не об'являвся.
Увагу Івася прикував жук, який намагався всістися на тонку стеблинку, мостився, дзижчав, але ніяк не міг зачепитися. «Що коли цей жук незвичайний, — думав Івась, — такий, як я.
Перед сном Аліна завжди читала синові. Він ніколи не коментував почуте, не ставив запитань. Вона не знала, чи розуміє про що йдеться. Цього разу була історія про чудовисько. Книжка проста й весела, й Аліна кілька разів мимоволі усміхалася чудернацьким пригодам персонажів.
— Синку, тобі сподобалося? — перегорнула останню сторінку.
— Так. Потішно слухати, хоча це вигадка. Навіщо вигадувати, коли у світі стільки всього справжнього?
Запитання спантеличило. Івась рано навчився говорити, але Аліні здавалося, він економить слова, вимовляє лише найнеобхідніші.
— Фантазія дуже важлива, завдяки їй існують технології. Усе чим ми користуємось, колись вигадали.
Уперше за тривалий час очі Івася загорілися Зрадівши його інтересу, Аліна кинулася розповідати про винаходи. З того часу щодня вишукувала інформацію про різні відкриття, технології й переповідала синові. Івась слухав і вимагав ще. Аліна накупила дитячих енциклопедій про науку, й хлопчик по них вчився читати. Це були щасливі хвилини, коли їй здавалося, що син нарешті висовує голівку із власної мушлі.
Якось у парку на їхню лавку сів молодий чоловік. Аліна не відразу впізнала психолога, до якого водила Івася.
— Хотів сказати, зустріч із вашим сином справила на мене враження. Він поставив лише одне питання, а я постійно про це думаю.
— Цікаво, — Аліна повернула голову й зі здивуванням відмітила, що в його очах відбивається блакить неба, на підборідді відросла, густа щетина. Ці деталі здалися чомусь важливими.
— Зараз згадаю приблизно так: «Чому дорослим важливо щоб діти стали, як вони?» Ви знаєте, тут стільки ґрунту для рефлексій. Мене, до речі, звуть Михайло.
З букетом яскраво-жовтого кленового листя підійшов Івась. Привітався кивком голови й завмер, впритул розглядаючи психолога.
— Привіт, хлопче. Якщо ти не проти, поспілкуємось?
Івась кивнув.
Вони говорили, а здивована Аліна слухала. Син, як завжди, скупо використовував слова, проте розмова складалася напрочуд логічно. Ніби хлопчик нарешті зустрів гідного співрозмовника. Вона переживала дивні відчуття, здавалося, починає розуміти, що психолог мав на увазі, коли назвав Івася особливою дитиною. Це знання складно вкладалося в одну лінійну думку, воно народжувалося на рівні відчуттів, вимальовувалося химерною картинкою й чіпляло за живе.
— Ви плачете? — психолог простягнув серветку, помітивши на очах Аліни сльози.
— Порушника потрапила, — запнулася, — неправда. Я дійсно плачу. Нарешті зрозуміла, чим мій Івась особливий.
Цього вечора Аліна йшла додому, зачудовано розглядаючи знайому дорогу, малюнок пожовклого листя на фоні сірого неба, вигадливо-клубчасті хмаринки, відчувала прілий запах осені. Наступного дня знову зустрілися в парку. Тоді ще раз. Довгі неквапливі розмови поступово стали звичкою.
Аліна ловила себе на думці, що почувається завислою між часом. Ніби втрапила в дивовижний світ, де немає комп’ютерів, смартфонів, де не планують колонізувати Марс. Світ, де незнайома людина може просто сидіти на лавці та обговорювати з п’ятирічкою філософські питання, які постають із часів Сенеки.
А потім почалися дощі. Вулиці заливало брудною водою, і ніхто без потреби не виходив із дому. Аліна сумувала за прогулянками, а Івась сидів на підвіконні й споглядав брудні потоки, які стікали віконними шибками. Аліна працювала за комп’ютером, намагаючись вкластися в дедлайн, і крадькома поглядала на сина.
— Мамо, хочу, щоб прийшов той дядя, мій друг, — Аліна підняла широкі, свіжо пофарбовані брови. Івась не часто про щось просив.
— Зараз спробую його набрати.
Почулися гудки, але слухавку не взяли. Ввечері Михайло передзвонив, перепросив і обіцяв завітати в гості.
Пили чай із сервізу, який колись Аліні подарувала мама зі словами, що то посаг, і він роками пилився на полиці. Нарешті прийшов його час. З того дня Михайло став постійним гостем їхнього дому.
***
Минуло пів року. Аліна крутилася біля дзеркала, соромлячись власного щастя. Постійно поправляла фату, торкалася холодними долонями розпашілих щік, та розгладжувала скромну пряму сукню.
— Мамо, уже пора йти, — Івась у чорному костюмі, з метеликом на шиї, виглядав, хористом, що от-от заспіває "Санту Лючію".
— Любий, хочу дещо тобі сказати...
— Подякувати, що обрав тобі гарного нареченого? Він мені відразу сподобався, тож я трохи постарався — обличчя Івася освітила вдоволена усмішка, і серце Аліни радісно застукало.
Вона притягнула сина до себе, обійняла, пригладжуючи неслухняне волосся, та прошепотіла:
— Хотіла сказати, що мені дуже пощастило мати такого особливого сина.