КАЗКИ ДІТЯМ5-9 років

Різдвяна пригода Кіко

Напередодні Різдва завжди трапляються дива. Крокодильчик Кіко, який жив у Київському зоопарку, й щиро в це вірив. Він уже два тижні незворушно лежав у своєму акваріумі й чекав. Що саме має відбутися, малюк не знав, але передчував щось чарівне, неймовірне та захопливе.

Як відомо, крокодили можуть цілісінький рік жити без їжі. Так-так. Вони уповільнюють усі процеси організму, майже не рухаються та не дихають. Отже, лежав наш Кіко, чекаючи Різдвяного чуда. Він — маленький крокодил, і жив в акваріумі, який стояв у закритому приміщенні. Малюк ніколи не був на дворі та вважав, що світ складається з людей, які бродять залами й тицяють у нього пальцем та черепашок, які мешкали по сусідству.

У зоопарку з’явилася нова працівниця — студентка-біологіня Міла. Вона хвилювалася, бо коли приносила їжу для Кіко, помічала його сумний незворушний погляд. Щовечора забирала повну тарілку й не розуміла, що не так із малюком.

Настало Різдво. Усі працівники розійшлися по домівках, а Міла, яка відчувала тривогу, вирішила переконатися, що з Кіко все добре. Вона підійшла до акваріума й побачила, що він не змінив пози.

— Ще трохи, красунчику, і ти перетворишся на колоду. Так не можна.
Дівчина озирнулася, переконалася, чи ніхто не бачить, вдягнула спеціальну рукавичку й пересадила Кіко в переноску для котів. Він здивовано блимнув оком, але не поворушився. Вирішив подивитися, що далі.

Міла вийшла надвір. Сонце сідало, останні промінчики зафарбували свіжий сніг у теплий відтінок рожевого. Кіко кліпнув, засліплений блиском довкола, і зацікавлено підвівся на ніжки.

— Дивився, красунчику, хіба це не чудо.
Якби Кіко вмів говорити, він би сказав, що це найчарівніша картина з усіх побачених, і що він дуже щасливий. Дівчина пройшла доріжкою та зупинилася біля великої нарядної ялинки. Вона вся світилася вогниками, переливалася та пахла хвоєю. «Це, напевно, теж крокодил, тільки різдвяний, — подумав схвильований Кіко».

Міла мешкала з батьками. Вони здивувалися, коли вона повідомила, що з ними святкуватиме крокодильчик. Почесного гостя поставили на окремому столику та пригостили свіжим м’ясом.

Вранці Міла віднесла щасливого Кіко до його акваріуму. Вранці туди підсилили дівчинку-крокодилицю.
— Я називатиму тебе Ялинкою, — сказав Кіко, і вона усміхнулася всією сотнею зубів. От такі дива трапляються на Різдво.

Ілюстрація Людмили Красавіної

Illustration

Останній листочок

На березі тихої річки, яка несла свої води до Чорного моря, ріс дуб. Він мав товстий стовбур, густу крону і був улюбленцем дітлахів. Вони залазили на віти, сиділи бовтаючи ногами й розповідали захопливі історії. Листочок, який висів над їхніми голівками уважно слухав. Він мріяв про далекі краї, небувалі пригоди, але найбільше йому хотілося побачити море, про яке так захопливо розповідав хлопчик. ***
Прийшла осінь. Листя на дубі стало кольоровим. Один за одним сипалися листочки, лишень, наш малюк міцно тримався за материнську гілку. Йому було дуже страшно падати ниць.
Почалися перші приморозки. Дні ставали коротшими, ночі довшими, а малюк все висів. Одного разу налетів шквальний вітер. Він розгойдував дерево, підіймав опале листя та розбурхував річку. Розбишака зірвав листочка, покрутив його та кинув на воду, а стрімка течія понесла вперед. *** Спершу малюк нічого не розумів, але поступово заспокоївся та озирнувся довкола. Він бачив незнайомі пейзажі, села, мости, людей, човни… «Я ж тепер корабель!» − зрадів листочок. Він гордо вигнув ніжку та віддався течії, яка стрімко понесла його вперед. Листочок не сумував за гілкою, бо розумів, що зрештою відірвавшись від неї зможе побачити світ, про який так багато чув від дітей.
Одного разу він зачепився за колоду, яка стирчала з води. Кілька днів відпочивав на одному місці, згадував своє життя на дереві й, навіть, почав думати, що, можливо, варто залишитися, та за кілька днів засумував й попрямував далі.
*** Пропливаючи повз ліс, листочок побачив, що маленький жовтий метелик потрапив у порив вітру та опинився насередині річки. Його кидало в різні боки й листочок зрозумів, що бідоласі потрібна допомога. Він змінив курс так, щоб підхопити метелика в момент падіння.
Йому це вдалося. З порятованим метеликом він обережно підплив до берега й залишив його в безпеці. За час свого плавання листочок з жовтого перетворився в темно-коричневий. Він навчився ловити вітер та вибудовувати траєкторію руху.
***
Зрештою річка винесла листочок в море. Він відразу здогадався, що це воно. Вода стала солоною та безмежною. Щасливий листок гойдався на хвилях та пірнав у морську піну.

Зірка

Казку написано спільно з Валерією Андрущенко
Високо на небі жила маленька Зірочка. Вона любила дивитися на землю і спостерігати як живуть люди та тварини. Їй було одиноко самій. Зірки, навіть, в одній галактиці, мешкають за мільйони кілометрів одна від одної. Вони спілкуються, відсилаючи світлові сигнали, проте, нашій зірочці хотілося справжнього близького та душевного спілкування.

Одного разу маленька побачила, як з неба падає зірка, яку вона давно знала і вважала своєю подругою. Це було неймовірно прекрасно й водночас жахливо. Зірочка заплакала.

***

Щодня Зірочка думала про далеку землю – голубу планету, яка так разюче вирізнялася поміж інших і про зниклу подругу. Ці думки бентежили її та зовсім позбавили спокою.
Одного разу Зірочка загадала бажання: «Хочу опинитися з подругою на землі». Щойно вона його вимовила, як золоті ниточки, на яких вона висіла мільярди років, обірвалися й відчайдуха полетіла. Вона не падала вниз, бо в космосі немає верху та низу. Вона прямувала до омріяної планети Земля.

***

"Плюх". Перелякані рибки розпливлися в різні боки. Вони побачили сяйво й хмару блискучих бульбашок…

Зрештою, діставшись дна океану, Зірочка спинилася. Почувалася розгубленою та засмученою. Дивилася крізь чисту прозору воду на своїх сестер на небі та сумувала.

− Привіт. Ми давно на тебе чекаємо, − Зірочка здивовано озирнулася. Навкруг неї кружляли морські зірочки, що відливали всіма відтінками червоного й блищали на сонці.
− Ви такі гарні. Та ми не знайомі, − морські зірочки розсміялися і навкруг них утворилися веселі кольорові бульбашки.
− Ти мене не впізнаєш? – звернулася на неї гарна морська зірка з перламутровим відливом. − Я та сама зірочка, що була твоєю подругою. Ми всі, коли падаємо з неба, потрапляємо в океан та перетворюємось на морських зірок. – Маленька Зірочка подивилася на себе і зрозуміла, що вона така, як решта.

Це її так розвеселило, що вона почала ворушити промінчиками в танку, який підхопили подружки. Всі закружляли у хороводі.
Життя зірочки відтепер не триватиме мільярди років, але вона отримала те, чого найбільше хотіла – справжнє душевне спілкування.

Ілюстрація Валерії Андрущенко

Illustration

Ледащо та чарівне цебро

Переповідала моя прабабця, якій переповідала її прабабця, що жив в нашому селі парубок. Був він дуже ледачий, всі дні тільки те й робив, що спав. Нічого його не цікавило, ніщо не хвилювало. Батьки померли, коли ще малим був, і залишили у спадок хату та чарівне цебро.

Прокинеться буває Ледащо, покрутиться з боку на бік, відчує, що їсти хочеться, візьме цебро та йде до річки. Закине його в воду, протягне, а як на берег поставить, то там повно риби. Тоді він ту рибу на кусень хліба та глечик молока поміняє, голод втамує і знову лежить.

Та одного дня сталася прикрість. Тільки зачерпнув Ледащо цебром води, а воно узяло та від ручки відірвалося. «Буль, буль, буль…» − тільки й почув бідолаха та пірнати й шукати було ліньки, тож ні з чим пішов додому. Там ліг під яблунею та задрімав, а як прокинувся, то дуже вже голодним став. Розтулив Ледащо очі, а над ним яблука висять, гарні такі, червоні. Він руку простягнув та не дістав. Довелося встати й на дерево залізти.


Нарвав він цілу пазуху яблук та й сів під деревом їсти, і такі ті яблука смачні йому здалися, ніколи таких не куштував. Озирнувся довкола й помітив, який сад гарний, як пташки співають та медові трави квітнуть. Здивувався.
Наступного дня з самого ранку забурчало в Ледаща в животі. Довелося йти з дому шукати, щоб поїсти. Брів селом й біля однієї хати відчув запах борщу. Став, принюхався й заклякнув. А сусідка з вікна визирнула і вгледіла парубка.


− Що, − питає, − стоїш як дідух у кутку?
− Дуже у вас тітко пахне смачно.
− То заходь, траву мені покосиш, а я нагодую.

Не хотілося Ледащу до роботи братися, але так вже той борщ пахнув, що зітхнув тяжко та й став косити. Натрудив руки, натер мозолі, спину ледве не надірвав з незвички, а таки зробив роботу. Покликала господиня за стіл. Поставила миску борщу наваристого, сала з прожилками тоненько нарізала, цибулю поклала. Ніколи так смачно Ледащові не було. Наївся від пуза, подякував й попрямував додому. Йде і все йому таке гарне і ставок очеретом порослий, і хатки біленькі, і дівчата, які на зустріч йдуть…

Третього дня Ледащо знову пішов роботи шукати й забрів до коваля. Той саме залізо розпечене в холодну воду занурював. Задивився парубок, так йому цікаво стало, як воно шипить та парує.

− Що, хлопче, роботи шукаєш?
− Шукаю.
− То йди до мене учнем, − посміхнувся коваль привітно, бо давно шукав помічника.

Так став ледащо учнем коваля, а тоді й ковалем. А про чарівне цебро нікому не розповідав, і сам за ним пірнати не пішов, бо те, що людині дарма дістається, ніколи до добра не веде.

Робот-косарка та чарівна квітка

Одного разу татусь зайшов до хати з великою картонною коробкою.

− Що там, що там!? – вигукували діти в нетерплячці смикаючи його за руки.
− Спокійно, козенята, зараз побачите. − Татусь узяв ножиці й заходився розпаковувати посилку. Всередині був незрозумілий блискучий предмет овальної форми. – Це − робот-косарка, − гордо повідомив татусь.
− Я думала це іграшка, нецікаво, − махнула рукою та пішла до своєї кімнати старша доня.
− Мені цікаво, він такий класивий − заплескала в долоньки найменша донечка.
− А що він вміє? – серйозно спиталася середня донечка.
− Він замість мене коситиме газон, а я тим часом зможу гратися з моїми дівчатками, − татко обійняв донечок і поцілував кожну в гладеньку щічку.

Так Робот-косарка оселився в саду. Кожного дня він виїжджав зі своєї хатинки виспівуючи: «Чік-чук, чік-чук…» й поступово скошував всю відрослу травичку, від чого газон ставав все густішим і густішим. Дівчатка радісно бігали довкола, перестрибували, тікали, ховалися, уявляючи, що він з ними грається. А він і справді грався. Навмисне то пришвидшувався, то стишувався, обирав такий шлях, щоб наблизитися до дівчат, але не зачепити.

Того ранку Робот-косарка, як завжди, виїхав на роботу. Він тихенько гудів та чиркав своїми лезами, зістригаючи свіжу поросль, коли раптом помітив щось яскраве. Зазвичай, коли діти залишали на газоні іграшки, Робот-косарка намагався їх об’їхати та не пошкодити, але цього разу це була не лялька, і не м’ячик, а щось геть інакше.

Робот-косарка завмер, споглядаючи неочікувану красу. Вона росла на тонкій стеблинці й увінчувалася кількома рядами ніжно-рожевих пелюсток, і він вирішив змінити траєкторію й залишити квітку.

Всю ніч Робот-косарка думав про квітку, а щойно вийшло сонечко, попри програму, поїхав просто в те місце, де зустрів її вчора й остовпів від захвату: вона була така свіжа, така прекрасна, розквітла та розпушена погойдувалася на легкому вітерці та виблискувала краплинками роси на ніжних пелюстках. Робот-косарка старанно обстриг травичку довкола, а квітку залишив.

Виконуючи звичну роботу, постійно думав про квітку, та час від часу змінював маршрут, щоб ще і ще раз проїхати повз рожеву красуню.


На третій день, виспівуючи свою веселу пісеньку: «Чік-чук, чік-чук», Робот-косарка поспішав до квітки, але не зміг її впізнати. Яскраві пелюстки згорнулися й зів’яли. Нещасний нічого не міг вдіяти, лише з сумом дивився та гудів моторчиком. Він не бавився з дітьми, а понуро косив траву, сумно повторюючи: «Чік-чук, чік-чук…» Коли пішов дощ, Робот-косарка заїхав у свій будиночок, але частина корпусу залишилася на дворі, й вода, немов сльози, стікала по його чорній, блискучій поверхні. Щойно злива вщухла, Робот-косарка поїхав до квітки, але від неї залишилося лишень облетіле стебло.

***

Минув рік. Робот-косарка кожного дня старанно стриг газон і часом згадував про чудову квітку, яка полонила його моторчик. І от одного дня, як завжди охайно підстригаючи травичку, він помітив яскраво-рожеву пляму. Спантеличений наблизився і зрозумів, що серед газону утворилася ціла галявинка з рожевих квіточок. Кожна була схожа на іншу і водночас особлива. Зачарований Робот-косарка не міг відірватися від цієї краси.

− Татку, татку! Дивися, лобот зламався.
− Зараз розберемося, − тато нехотя сповз з плетеного крісла та пішов приминаючи травичку.
− Що з ним? – найменша доня прибігла подивитися, що цікавого відбулося в її світі.
− Схоже, програма зависла. Треба його перезавантажити.
− А може він милується квітками? Такі галні, і коли вони вилосли…
− Робот неживий, доню. Це просто механізм.
− А може ти не будеш його пе-лезавант-аннжувати?
− Чому?
− Нехай ця краса тлошечки побуде, будь ласка, найменша доня прохально склала рученята.
− Добре. Тоді втікай, я страховидло, яке їсть смачненьких, пухкеньких дівчаток, − татусь побіг за донею, залишивши щасливого Робота-косарку милуватися найпрекраснішими у світі квітами.

Подорож до Канева

Ладуся дуже любить подорожувати. Для неї велика радість, коли батьки беруть із собою. Їдуть сонячними луками, милуються охайними селами, й обідають у маленьких придорожніх ресторанчиках. А найбільша радість, коли в подорожі щось цікаве трапляється. Якось мама сказала:
— Завтра рано встаємо, бо помандруємо до Канева. Ладуся від захвату аж підскочила. На світанку родина розмістилася в автомобілі та покотила сірою стрічкою асфальту на південь. Коли дісталися місця, тато залишив машину поряд величезної водойми. — Це Канівське водосховище, — повідомила мама зачарованій Ладусі, яка застигла на березі. — Тату, а ми куди ідемо? — На Тарасову гору. — Та хіба це цікаво, — відразу знітилася дівчинка. — Так, бо це місце особливе. Там похований, Тарас Шевченко, поет, душа нашого народу. А ще гарний парк та краєвиди. Цілий день родина провела в парку, і в музей завітали, і смачних пиріжків поїли, і вірші почитали, й краєвидами помилувалися. Коли ввечері втомлені приверталися до рідного міста, Ладуся вигукнула: — Це найкращий Тарасів день у моєму житті.

Як макоші на Укрів війною пішли

У мальовничій місцині розташувалося село Євразія. Мешкали там різні люди. Були багаті й бідні, легковажні та серйозні, жваві та холодні, стримані та емоційні. У кожного свій характер, свої звички. Між собою сусіди здебільшого вживалися, хтось міцно товаришував, а хтось ледве терпів, всяко бувало. Люди об’єднуються в громади, щось купували одне в одного, щось продавали, і кожен намагався свій дім якнайліпше вибудувати, а господарство примножити.Жила в тому селі родина Мокашів. За господаря в них був плішивий дід, такий злий та заздрісний, що таких світів ще не бачив. Його всі боялися, бо мав важку руку. Невісток тримав за наймичок, синів за рабів. Онуків, яких наплодилося зо два десятки не шкодував. Іде, бувало подвір’ям, дивиться на похилі, нефарбовані сараї, курячий послід переступає, а тут онук біжить. Спіймає малого за шкірки, підніме над землею та тумаки йому відсипає, аж поки той від страху й образи не розреветься. Тоді кине об землю й піде радий, що лад навів.Зібрав якось дід синів за столом, окинув колючим поглядом:— Хто найвеличніша родина нашого села? — чекає, що скажуть.— Ми, ми, Мокаші! — в один голос сини вигукують, а самим аж ноги трусяться.— Отож, — дід вдоволено крякає. — А чого ми так погано живемо? Чого городина не родить, у хлівах сморід, зайти гидко, ви постійно п’яні, жінки ваші нечесані? Чому?Сини мовчать, бояться, бо дід може й підкованим чоботом у голову запустити, з нього станеться. Минулого разу на такій нараді стільцем меншого сина огрів, досі з розбитою головою лежить, не знають, чи одужає.Дід злитися почав, що не відповідають, тож старший син мовив:— То все сусіди винні. Їхні інтриги. А ще ота багата родина із сусіднього села, що Амери зветься.— Усе вони буржуї, кляті — зашуміли сини.— А ще ми бідні й погано живемо, бо Укри поряд, а об’єднуватися не хочуть. Он яку хату поставили, — пролунав чіткий голос, і всі озирнулися на старшу невістку. Вона зайшла і стала у дверях. Сини насторожились, чи дід бува, не кине в неї чим, але він склав губи й впився поглядом у вікно.Йому було гарно видно просторе подвір’я з постриженим охайним газоном, свіжо вибілену хату та веселі барвисті квіти в горщиках, які прикрашали вікна. Підвівся, підійшов, притулився лобом до брудної, обсидженої мухами шибки. Кинув неситим оком на город, який простилався від сусідської хати. Розвернувся до своїх:— Ми мусимо знищити Укрів, землю й хату собі заберемо й тоді вже заживемо, усі в селі перед нашою величчю схиляться.Недобре всміхнулася невістка, потирали руки сини, зраділи онуки, які підслуховували знадвору. Подумали, як батьки підуть сусідів бити, їм звідти іграшок нових принесуть та смаколиків. Бо в їх родині тільки юшку пусту олов’яними ложками їли, а за іграшки були кийки та каміння.
***
Коли відбувалася та страшна змова, родина Укрів вечеряла. Одна з доньок, прибрала посуд і підперла руки в боки:— Учора говорила з Борисом, тим, що на островах живе, так він казав, що Мокаші замислюють на нас напасти.— Та ну, не верзи дурниць, — відповів один із братів. — Хто ж би таке став робити. Ми ж цивілізовані культурні люди. Ось нас скоро в Спілку односельців приймуть.— Я нещодавно на полюванні був, — вставив молодший син, — то мені казав один з Амерів таке саме.Збентежена родина розійшлася спати, над селом розкинула синє простирадло тиха ніч. А на світанку у вікна Укрів полетіло перше каміння. Заплакали діти, злякалися жінки. Усі позіскакували з теплих ліжок. Матері підхоплювали дітей та в чому були, бігли через городи до сусідів ховатися, чоловіки подалися до хлівів. Там стояв начищений інструмент: вили, лопати, граблі. Вони брали цю селянську зброю й готувалися дати відсіч ворогу.Тим часом Мокаші лізли через паркан, а треба сказати, був він невисокий, деінде, взагалі, просто межа. Вони вривалися на охайне подвір’я, били горщики з квітами, нівечили садові статуетки, а один схопив плуга і переорав весь ідеальний газон.Прокинулося село, зашуміло, бо такого, щоби сусіди на сусідів нападали, давно не траплялося. Добрі жінки пустили до себе зляканих матусь із діточками, годувала, втішала та тихо разом із ними плакали.Побачили люди, що Укри, хоч і невелика родина, але опір чинять гідний, б’ють Мокашів, хто чим, хто палицею, хто держаком лопати, а старша невістка вхопила віника й так замурзаного Мокаша гамселить, що аж гул стоїть.Дивиться дід із вікна, губи тонкі кусає, за підвіконня вчепився, аж пальці побіліли. Палає в ньому ненависть. Помітив, що сусіди почали Украм зброю підносити, хтось уже й рушницю передав, ще й десять пачок солі, хтось загострену палицю, хтось сокиру.Піднявся дід на горище, у вікно виліз і кричить:— Сусіди йдіть геть! Це наша земля, споконвіку наша! Ми найвеличніша родина! Богом вибрана! Ми мусимо всім вам це показати. От захопимо обійстя Укрів і до вас прийдемо, бо ваша земля, теж наша. Було село Євразія, а буде Мокашія! А якщо супротив чинитимете й Украм допомагатимете, то я і з цього вікна почну у вас вогняними кулями кидатися. У мене керосину багато.Зашуміли люди, наче і страшно, що здурілий дід може біди натворити. Як підуть селом пожежі, лиха не оберешся.— Люди, то, може, хай Укри з Мокашами самі розбираються, — сусід Вітько обізвався, а сам заглядає, що до його двору гарний кусок городу Укрів примикає. Якщо Мокаші переможуть, то той шматочок собі можна відтяти.Але Вітька не підтримує громада, шумить та зброю украм нову тягне. Біснується на горищі дід, а зробити нічого не може. Синів своїх на чому світ стоїть лає, невісток обзиває, нічого не допомагає.Той його син, що лежав із розбитою головою, почув ґвалт знадвору, піднявся та став озиратися. Тихенько вийшов із власної комірчини й попрямував на горище. Прочинив двері, і бачить, дід у горщики наливає керосин. Узяв першого горщика, до вікна підійшов, фетиль вставив та запалив, прицілився в хату сусідів. Та від старості в нього вже руки трусилися, тож горщик випав. На горищі багато непотребу зберігалося, тож, гарно палахнуло. Злякався дід і до дверей. А син узяв та й зачинив їх зовні.
***
Як запалала Мокашова хата, почали вони бігали, кричати: «Ми хороші, ми хотіли принести всім мир, ми проти фашистів…» — та ніхто не слухав та й, треба правду сказати, і не поспішав те полум’я гасити.Згодом Украм сусіди допомогли порядки навести, скло повставляти, хату побілити. Газони ще густіші виросли, квіти ще пишніші зробилися.З Мокашами ж так вчинили: попелище залишили, щоби нащадки пам’ятали — за свою господу треба дбати, а в чужу лізти зась. Кожній Мокашанській родині допомогли свою хатку побудувати. Благо, землі в них багато було, тож усім вистачило й на подвір’я й на город. Господарюють потихеньку. Зробилися вони ввічливі, лагідні, і не скажеш, що, як орда поводилися. А про діда всі забули, бо нікому такі злі та погані люди не цікаві, навіть могили його не залишилось, а попіл вітри розвіяли.

Сила справжнього бажання

Місцевий базар швидко наповнювався людьми. Спритні торговки розкладали свій товар на столиках. Ті, кому не дісталося місця, стелили на землю барвисту клейонку. Якийсь дядько розставляв у кілька поверхів залізні клітки з курками. Пташиний гуртожиток створював какофонію різноманітних звуків від квоктання до кукурікання. Базарна площа оживала після двох місяців переховування та страху.
Перша неділя, у яку люди прокинулися у своїх ліжках, а не в тісних підвалах, де пересиджували повітряні тривоги. Кожен намагався заробити копійчину для родини, позбутися залежалого товару, або просто розім’яти ноги. Тих, хто проходжався, насолоджуючись гамором людських голосів, було більшість. Навіть одинаки, які завжди уникали скупчень, відчували нестримне бажання поринути в це людське море, набратися від нього життєвої сили, насолодитися ілюзією миру.
Під пишною липою розташувався Микита. Він розстелив туристичний килимок і сів на нього, підібгавши ноги. На іншому килимкові лежали іграшки. Біля кожної, охайно виведені на білих клаптиках паперу цифри.
— Продаєш свої іграшки, юначе? — статна пані завмерла біля імпровізованого прилавка.
— Так. Я з них уже виріс.
— Я хочу цю масіну, — якийсь малюк тягнув маму за руку.
Вона поглянула на цінник, відрахувала кілька купюр і простягнула маленькому продавцеві. Він діловито поклав гроші до поясної сумки й простягнув іграшку малюкові. Незнайомка із цікавістю за цим спостерігала.
— То навіщо ти це робиш? Тобі ж років сім. Чи не так? Міг би ще бавитися ними…
— За кілька місяців мені виповниться вісім, — мотнув відрослим чубом і заглянув в очі незнайомці. Їй здалося, що то був дуже дорослий погляд. Якби він сказав, що має сто років, вона б повірила. — Я б їх не продавав, але взвод мого татка потребує дрона. Уже багато назбирали грошей, але треба ще. Я хочу допомогти.
— Мета благородна. Скільки коштує ця іграшка? — жінка показала на запраного, колись білого, а тепер рудувато-сірого ведмедика. Іграшка сиділа поряд хлопчика, спираючись на його коліно.
— Це мій улюбленець. Змалку з ним сплю. Але, якщо ви хочете купити саме його, то продам, звісно, — додав, потупившись. — Дрон важливіший, — блиснув очима з під пухнастих темних вій.
Незнайомка нахилилася й обережно взяла ведмедика в руки. Уважно стежила за реакцією Микити, але він закам’янів. Вона ледве помітно усміхнулася, ніби метелик сів на вуста. Дістала шкіряний гаманець і відрахувала десять купюр. Простягнула:
— Ось, візьми.
— Це дуже багато — він не встигнув договорити, бо пані пішла квапливим кроком і за кілька секунд щезла в натовпі.
До обіду всі іграшки знайшли нових господарів, а поясна сумка наповнилася банкнотами. Микита склав свої килимки та попрямував додому. Звуки міста розірвало виття сирени, і Микита кинувся в бік підвалу. За попередні місяці він гарно вивчив дорогу.
— Сонечко, — мама наздогнала Микиту. — Я так злякалася. Хутчій.
У підвалі вже розташувалися сусіди. За звичкою тихо перемовлялися, удаючи, що не прислухаються до звуків знадвору. Микита розстелив килимок і стиснувся в кутку, підібгавши коліна до підборіддя. Зазвичай, у такі хвилини він обіймав свого ведмедика. Спогад про улюблену іграшку засмутив, але сумка щільно набита купюрами, заспокоювала. Він спробував думати про дрон, який тато запускатиме і зможе бачити ворогів. До війни вони разом випробовували невеличкий саморобний дрончик, і то була їхня улюблена забавка.

***

Минув тиждень. Якось мама запропонувала Микиті погуляти в парку. Холодне повітря сповнилося запахом весни, співали пташки, здавалося, світ прокидається і прагне жити.
Мама говорила телефоном, а Микита відстав, задивившись на великого жука-рогача. Комаха повзла по тонкій стеблинці й хлопчик зацікавився, що вона робитиме, коли її місток прогнеться під вагою тіла.
— Привіт, — почув і здивовано озирнувся. На нього дивилася та сама пані, яка придбала ведмедика. — Як справи? Вдалося зібрати на дрон?
— О, так! Татко сказав, що відтепер побратими кличуть його Соколине око.
— Чудово! Маю для тебе сюрприз. — Пані занурила руку в об’ємну сумку, яку тримала на плечі. — Ось, — простягнула Микитиного ведмедика.
— Він ніби якось побілішав, ніби в снігу вивалявся.
— Я гарно його випрала, — пані піднесла іграшку до носа, понюхала і вдоволено усміхнулася. Знову Микиті здалося, що метелик торкнувся її вуст. — Він пахнув страхом, а тепер весною.
Хлопчик узяв ведмедика і притиснув до грудей, почуваючись, ніби після довгої розлуки, нарешті, зустрів рідну душу.
— Але ж ви його купили, заплатили великі гроші…
— Запропонувавши продати ведмедика, я хотіла перевірити силу твого бажання допомогти татові…
— І що? — Микита примружив очі й зазирнув в обличчя незнайомки.
— Ти віддав найдорожчу тобі річ… Тож бажання було справжнє, а отже мусило збутися.
— Микито, — пролунав мамин голос.
Хлопчик на секунду озирнувся, а коли хотів подякувати незнайомці, побачив, що вона зникла. Здивований він обвів поглядом безлюдну дорогу, покрутив головою і побіг до мами.
— О, давно його не бачила, — мама поглянула на іграшку в руках сина.
— Я ж тобі казав, тоді в бомбосховищі, що продав його вродливій пані. А вона його повернула, ще й випрала.
— Дійсно чистий, — мама взяла іграшку. — Який неймовірний запах. Немов весняний ранок у Карпатських горах. Колись ми їздили туди у відпустку з твоїм татом, — зітхнула. — Але з іграшкою якась дивна історія.
— Я зрозумів! — Микита аж підстрибнув. — Та пані, вона чарівниця, яка приходить до тих, хто має щире бажання. Я в цьому впевнений. Ми всі мусимо захотіти перемоги, і тоді бажання обов’язково забудеться.
Мама та Микита, тримаючись за руки, пішли парковою дорогою. Хлопчик притискав до себе ведмедика й думав про своє найбільше бажання.

Іграшкова скриня

Художниця: Таліана

Данчине слоненя

Маленька Данка не любила дві речі — рано прокидатися та варену цибулю. А от любила багато: своє затишне ліжечко, пухку ковдру, дитячу кімнату, яку нещодавно обклеїли симпатичними шпалерами, яскраві книжки та іграшки, особливо слоненят. Ціла колекція цих тварин жила на спеціальній полиці. Були там і великі оксамитові слони з вухами, немов гігантське латаття, і маленькі гумові слоники. Одного ранку її розбудив не лагідний мамин голос, а голосний різкий звук за вікном. Данка саме дивилася солодкий сон. Там вона — індійська принцеса, їхала на великому, прикрашеному барвистою попоною слоні. Брязкали срібні браслети на тоненьких зап’ястках, озиралися в замилуванні перехожі, одним словом, казка. І тут цей звук, ніби вона стоїть під салютами.
— Кицюне, підіймайся, — мама забігла в кімнату й кинулася натягувати на сонну Данку штанці.
— Я не хочу в садочок. Ще рано. Сонце не зійшло…
— Ми їдемо в подорож! — бадьоро повідомила мама, а за вікном знову прогриміло.
— Ура! Але ж там гроза, як ми поїдемо? — захвилювалася Данка.
— Нічого, нам у машині дощ не страшний, — мама взялася швидко пакувати речі.
— А слони там будуть?
— Звісно, будуть. Ми їдемо в Країну казкових слоненят.
Данка помітила, що мама витерла сльози й вирішила, що це від радості.

***

Данка сиділа у своєму автомобільному кріслі й споглядала сірі зимові пейзажі. Батьки говорили мало й здебільшого пошепки. Здавалося, у повітрі нависла тривога.
— Тату, а в Країні казкових слоненят зараз літо?
— Ні, там трохи тепліше, ніж у нас.
— То ми не в Індію їдемо? — засумувала Данка.
— Ні, але слоненята там обов’язково будуть.
У Данки з’явилися сумніви. Дуже вже похмурою здавалася ця подорож. А ще зрозуміла, що вони надто швидко зібралися і не взяли жодного слоника. Її улюбленець — бузковий слоник Тім, залишився в розстеленому ліжечку.
Данка стулила очі, намагаючись заснути. Втома та ранній підйом давалися взнаки. Крізь затуманену свідомість долунювали тривожні розмови батьків, які вважали, що вона не чує.

***

— Добралися, — тато заглушив двигун і почав витягати валізу з багажника.
Данка вистрибнула на порепаний асфальт.
— Далі пішки, — мама підхопила велику дорожню сумку, тато взяв валізу, а Данка свій рюкзачок, і вони попрямували вздовж колони автівок.
— Татку, а ми в Казкову країну слоненят на авто не можемо їхати? — Данка семенила маленькими ніжками, ледве встигаючи за батьками.
— Мама не вивчилася водити, — тато сумно усміхнувся, — тому далі вам доведеться рухатися пішки.
— А ти?
— Я проведу вас до тих воріт і повернуся боронити наш дім.
— Це все ж не подорож, — Данка зітхнула. — Тож це правда, що на нашу землю напали вороги.
Родина спинилася біля широких воріт.
— Далі кордон із Румунією, тож ви самі, — тато поставив валізу. — Моє сонечко, — прошепотів Данці на вушко, — я обов’язково приїду до вас у Країну чарівних слоненят.
Обійнялися, трохи постояли й татко швидко пішов не озираючись, ніби боявся втратити рішучість. У Данки струмочками побігли гіркі сльози.
Мама взяла її за руку й попрямувала до віконця. Охайна жінка у формі віддала їм віддали паспорти й побажала щасливої дороги. Щоби потрапити до Румунії, мусили перейти міст. У Данки ще бриніли сльози, тож вона не відразу роздивилася, що вздовж мосту, просто на парапеті, сидять м’які іграшки. Це прикордонники вирішили підтримати українських дітлахів. Там були ведмеді, зайці, собаки, але Данці в око впало фіолетове слоненя.
— Мамо, так це ж братик мого Тіма!
— Будь ласка, візьми мене із собою, — слоненя потягнулося до дівчинки.
Здивована Данка взяла на руки іграшку, щосили притиснула до грудей:
— Ти тепер моє слоненя.
Так вона впевнилася, що це все ж подорож до Країни чарівних слоненят. Тобто, дорослі казали правду, і вона скоро побачить тата.
Невдовзі веселий парубок із довгим русявим чубом відвіз Данку та маму в цікаве місце. Там годували смачним бограчем і пригощали смаколиками. Всі були дуже турботливі. Звідти великий автобус переправив їх до затишного маленького будиночка. Там Данка, нарешті, змогла відпочити. За кілька днів, коли доня з мамою обжилися на новому місці, вони вирушили до зоопарку.
Там, на величезній території, обсаджений пишними пальмами, мешкало кілька слонячих родин. Вони гордо здіймали великі капловухі голови, набирали в хобот воду з прозорого озерця та лили на себе. Кататися на них не дозволялося, але Данка, однак дуже тішилася цією зустріччю. Коли великий тато слон здійняв хобот і гучно протрубив, до неї прийшло щире захоплення.
Слоненя з мосту, яке стало улюбленою іграшкою, разом із Данкою милувалося цими чудовими сильними тваринами. Наступного дня вони разом написали листи до тата та слоненятка Тіма, які залишилися боронити Україну.

Різдвотяг вирушає в путь

Валерія і Ладуся знані вигадниці. Варто мамі вийти за поріг, як вдома починається велике будівництво. У хід йде все: подушки, простирадла, стільці, пуфики, столи, книжки й навіть вазони з квітами. Цього разу дівчата стягнули до вітальні все, що траплялося під руку.— І яку халабуду сьогодні змайструємо? — спитала старшу сестру Ладуся.Валерія почухала потилицю, відкинула довгу косу за спину й підійшла до вікна. Там саме почав падати лапатий сніг. Він засипав усе довкола, ніби приготувався зустрічати Різдво. От уже й асфальтована дорога перетворилася на блискучо-білу, ялинки розкинули віти, щоб спіймати якнайбільше пухкого дива, а будинки відразу стали схожими на казкові хатиночки.
— Ми побудуємо різдвяний потяг.— Який такий різдвотяг? — здивовано уточнила Ладуся.— Ні, не різдвотяг, а різдвяний потяг. Він розвозитиме подарунки.— Ура! — вигукнула Ладуся. — Нумо будувати Різдвотяг!Валерія скривила обличчя, але не стала поправляти сестру, бо вже узялася до роботи.Стільчики зіставили сидіннями один до одного. Зверху накрили простирадлами. Так утворювалися вагончики. Всередину поклали подушки, щоб зручніше сидіти.
— А з чого в нас буде локомотив? — Валерія вперла руки в боки й озиралася.— Локощо?— Локото. Локомотив. Головний вагон, який тягне решту.— Аааа. Вагоновод, — зраділа своїй вигадці Ладуся.Валерія підсунула до стільців чотири пуфики так, що вийшов квадрат. Витягнула із шафи хатню драбинку, розклала й помістила попереду пуфиків. У вагоновода утворився гострий ніс.— Це щоб зручніше їхати крізь замети, — пояснила вдоволено.Ладуся поклала дві подушечки — сидіння для машиніста й помічника. У внутрішній куток носа вагоновода поставила вазон із ялинкою. Мама напередодні купила його і сказала, що навесні висадить біля хвірточки.Ялинку прикрасили іграшками, які заздалегідь зробили в школі.— Чогось не вистачає? — Валерія тричі обійшла довкола потягу й побігла до своєї кімнати. Узяла лист ватману, згорнула конусом і склеїла трубу.
І от нарешті Різдвотяг був готовий.— Що це ви чудите?! — найстарша сестра Віка зайшла до кімнати. Вона тримала під пахвою новеньку книгу «Історії до Різдва». Збиралася сховатися якнайдалі від галасливих сестер і спокійно почитати.— А що таке? — Валерія набундючилася, побоюючись, що сестра примусить розібрати халабуду. — Це чарівний Різдвотяг. Він розвозить подарунки.— Мамі ви вже зробили подарунок, — пробурмотіла Віка.— Ми потім приберемось, чесно-причесно, — Ладуся склала ручки долоньками одна до одної й прохально зазирнула у вічі сестрі. — Не треба поки його розбирати.— Щоб потім навели лад, — Віка вийшла з вітальні й щільно причинила двері. Вона сердилася, що сестри завдають мамі клопоту.
***
Перед тим, як вкластися спати, дівчата вмовили маму залишити Різдвотяг до ранку. Вони чемненько почистили зуби, вдягнули піжамки й не чекали, поки їх тричі попросять, а відразу пішли у свої ліжка.Ладуся заплющила очі й почала уявляти, як їде на Різдвотязі. Раптом почулися дивні звуки. Вони лунали з вітальні. Підскочила. Їй закортіло подивитися, що там відбувається, але вона боялася. Тож побігла сходами на другий поверх, щоб погукати сестру. Валерія вже спала, підклавши руки під щічку.— Прокидайся. Там щось відбувається, — будила сестру Ладуся.— Ааа-ууу, що ти хочеш?— Наш Різдвотяг, ходімо, — Ладуся стягнула ковдру на підлогу.— Ну, добре, добре, — пробуркотіла Валерія і поплелася за сестрою.Дівчата спустилися сходами й завмерли перед дверима вітальні. Крізь матоване скло просочувалося дивне барвисте світло, чулися метушливі звуки. Було моторошно й бентежно відчиняти двері. Раптом там бешкетують злобні монстри, чи десантуються інопланетяни, а, може, служки Мишачого короля шукають Лускунчика. Валерія поклала руку на дверну ручку, наважуючись натиснути. Сонливість зникла, поступившись інтересу і страху.— Знов, малі нишпорки, чудите! — вигукнула Віка, яка вийшла з ванни й прямувала до своєї кімнати.На ній була блакитна піжама, пухнаті капці, а на голові красувався хитро закручений, немов тюрбан, рушник.— Там щось є, — Ладуся ткнула пальцем у бік вітальні.Вікторія пхикнула і штовхнула двері. Дівчата в один голос зойкнули. Різдвотяг, хоч і нагадував збудовану ними халабуду, став схожим на справжній потяг. Він мав колеса, а з труби підійматися димок. Повітря пахло мандаринками й мигдальним печивом.
— Панночки, поспішіть, бо наш Різдвотяг відбуває, — сказав білий плюшевий Ведмедик.Ніби в підтвердження його слів залунав протяжний гудок. Дівчата, як були в піжамах, скочили у вагон.Віка здивовано кліпала, не могла повірити, що це все насправді.— Стійте, у потягу немає керма. Вона швидко обвела поглядом кімнату. Що може згодитися? Помітила різдвяний вінок, що лежав на поличці. Мама хотіла закріпити його на вхідних дверях, але за клопотами забула. Дівчинка схопила цю річ й застрибнула у вагоновод, який повільно рушав.— Вінок відразу ж перетворився на кермо, прикрашене святковою мішурою.— Я кидаю в грубку мандаринки й мигдальне печиво, — прокричав на вухо Віці Ведмедик. І відразу, немов у баскетбольний кошик, поцілив у трубу мандаринкою.Тим часом стіна будинку задрижала. Нею, як поверхнею води, пішли хвильки, й за мить вона зникла. Потяг помчав у білу, як манна каша, імлу.— Треба почистити мандаринки, — ведмедик зайшов до вагона в якому одна напроти одної сиділи на подушках Ладуся і Валерія.Дівчата зачудовано дивилися у вікно й боялися говорити, раптом, якщо пролунають їхні голоси, все це диво зникне. Вони слухняно узялися до роботи. Час від часу Ведмедик брав мандаринку, щоб закинути її в топку. Віка трималася за кермо і вдивлялася в білу далечінь. Здавалося, варто його відпустити й чарівний потяг зіб’ється з путі.
Ведмедик оголосив у гучномовець: «За кілька хвилин прибуваємо на станцію ”Подарункова”».Віка першою побачила обриси перону. Подумала про гальма і відразу біля її ноги з’явилася педаль. Втиснула її в підлогу, і Різдвотяг почав різко спинятися. Пролунало натужне: «Трррииии-и-и». Виснули гальма. Валерія, Ладуся, Ведмедик, мандарини, подушки — усе полетіло шкереберть.— Хух, — Ведмедик перший вистрибнув на перон. — Наступного разу гальмуй плавніше, — кинув до зляканої Віки й пішов у станційну буду. Звідти висипало десять солдатиків, які тягнули величезні пакунки, коробки, пакети й вантажили у вагони. Нарешті, коли подарунки заповнили все, а деякі коробки вже стирчали назовні, вони спинилися. Один із них щось згадав і побіг до буди. Виніс звідти гігантську торбу святкових листівок.До дівчат підійшла дивна пухнаста істота. Вона мала кругле рожеве тіло, маленькі крильця, хвіст, як у лева, довгі вуха і срібний ріг на лобі.
— Круглоріг, — представився.— Твій ріг не круглий, — не змовчала Віка.— То й що, — насупився Круглоріг.— Але ти милий, — сказала Ладуся. — Хочеш із нами?— Звісно! — аж підстрибнув щасливий Круглоріг.Попрощавшись з солдатиками, рушили далі, крізь білий, немов залитий безе, ліс. Дівчата змінювали одна одну біля керма. Ведмедик звіряв маршрут із картою.— Станція «Під старою ялинкою», — оповістив Ведмедик.Валерія плавно натиснула гальма й потяг спинився. На пероні чекала мама білка з білченятами. Круглоріг дістав довгий список, звірився й пішов до вагону з подарунками. Передав пакунки дівчатам, а вони вручили їх щасливим білченятам і мамі білці.— Виявляється дарувати ще приємніше, ніж одержувати подарунки, — сказала Ладуся. Її дуже тішили щасливі мордочки більченят. Різдвотяг рушив далі. Подарунки розвозили, допоки не роздали всі. Одержали свої пакунки і ведмедики, і лисички, і зайчики, і їжачки й буркотуха ворона.— Ой, а нам нічого не лишилося, — сплеснула руками Ладуся, — заглядаючи в порожній вагончик. — Я б теж хотіла маленький подаруночок.— Ми пережили круту пригоду, — обійняла сестру Валерія. Враження —найцінніше.Вікторія згребла сестер до купи:— Хоч ви й буваєте нестерпні, але все ж дуже вас люблю.Вдоволені й втомлені, сіли в потяг, щоби повертатися додому. Кермував Круглоріг, й під рівномірний стукіт коліс всі поснули.
Крізь сон долинув мамин голос:— Оце так! Вклалися в своєму потязі.Віка лежала скрутившись, як кошеня, на пуфиках, Валерія і Ладуся на стільчиках. Сестри прокинулися й здивовано закліпали. До вітальні зазирало сонечко. Пустило зайчика, відбившись в ялинковій іграшці. Одній з тих, яка прикрашала деревце розташовану на носі Різдвотяга.— Дівчата, у нас під дверима хтось залишив сюрприз. Не уявляю, що там, але на ньому написані ваші імена, — мама поставила на підлогу велику коробку.Всі дружно узялися її розпаковувати. Там містилися оперезані бантиками пакунки. На кожному була картка з іменем. Вікі дісталися три нові книжки, Валерії чашка, яку можна самому розмалювати, а для Ладусі невідомий дарувальник поклав кумедну рожеву іграшку.— Це ж Круглоріг! — вигукнула Ладуся і притиснула подарунок.— Сьогодні переддень Різдва, тож вже час поприбирати, — сказала мама.— А, як же наш Різдвотяг? — засмутилася Ладуся.— Наступного року ми знову його побудуємо, — усміхнулася до сестри Віка, — бо треба буде розвести подарунки.І дівчата гуртом узялися наводити лад у кімнаті.

Made with