Дякую за відгук!
Колись, коли земля була молодою, на цьому місці вирував вулкан. Кипів, виштовхував у небо сірчану пару, плювався вогнем, гуркотів, сміючись над світом. Минулося. Заснув, осипався, виположився. Тепер на вершині замок. Закинутий, порослий бур’янами, тягне в небо напівзруйновані вежі, відправляє сигнал в космос, прагне розповісти важливу, лише йому відому таємницю.
На Західній вежі звили гніздо лелекі, але зараз їх немає. Відлетіли до далекого Єгипту. Замок чекає на їхнє повернення, щоб знову побачити, як утворять пари та виведуть маленьких кумедних пташат, навчать їх літати й вже разом відбудуть в далекі африканські землі.
Снігу цього року не багато випало. Лише притрусило старі мури, сховало рани на кам’яному тілі, додало замкові чорно-білої краси, розчинивши кольори в холодному безмежжі.
Серпантином підіймалися двоє. Вона щебетала, він слухав. Чи удавав, що слухає, милуючись свіжою красою, розпашілою на ранковому морозі.
— От дивина, я коли тут з батьками років з десять назад гуляла, все таке закинуте було, ледве ми того замку дісталися, а зараз і дорогу прокладають, і порядок навели. Та й Хуст мене вразив. Не таким пам’ятаю: занедбаним, сумним та сірим. А зараз ошатності набув, розбудувався, прикрасився на європейський лад.
— Я студентом сюди якось потрапив. Ми до замку навпростець схилами дерлися, ох і бруду тоді на кросівки набрали, ледве відшкрябали, — зітхнув, пригадуючи часи, коли було все просто й легко.
— А то що там? — махнула рукою вбік дівчина.
На галявині проглядалися закинуті могили з похиленими пам'ятниками та іржавими хрестами й стела. Табличка скупа, не багатослівна: «Героям Карпатської України, 1939» й чотири віршовані рядки.
— Тут слова жалоби, але ж нічого про тих героїв немає. Ні імен, ні подій…
— Тому й герої, що полягли безіменні. Подвиг боротися, коли знаєш, що ніхто не згадає, не розкаже епічну історію, не зітхне сумно, не проллє сліз…
Та замок знає про тих героїв, про них і решту похованих на пагорбах. Несуть підземні води до його закинутої, схованої під обвалом, криниці спогади й сни всіх, кого надійно укрила ця камениста земля. Сумні, здебільшого, ті історії.
Замок міг би розповісти, що полеглі герої — це відчайдухи, які намагалися між могутніх зажерливих імперій збудувати власну незалежну Україну. Бачив як вони збиралися, радилися, вболівали. Це було в ті часи, коли Хуст на кілька місяців став столицею Закарпатської України. Але Гітлер розіграв цю карту. Віддав Угорщині новостворену державу. Йому важливіше було Будапешт на свій бік схилити. А ті герої боронили вільну мрію до останнього, а зараз спочивають в мирі й нашіптують, нашіптують свої спогади…
— Тут табличка є. Пишуть, що Максиміліан Волошин очолив уряд Карпатської України...
— Я читала про нього, але хіба згадаю. Щось про Карпатську Січ вчили в школі. Мене тоді вразило, що була окрема Жіноча Січ, а більше й не пам’ятаю нічого.
Замок слухав та згадував, як маршували вулицями Хусту вдягнені в бушлати й підв’язані солдатськими ременями, веселі, окрилені новою надією дівчата. Не довго вони воювали, потрапили в полон і на світанку були розстріляні угорцями. Їх поховали не в цій горі, та замок далеко бачив навкруги.
— Стільки історії, в цих місцях, аж соромно, що ходимо не знаючи.
Хлопець узяв дівчину за руку, і вони кинувши сумний погляд на пам’ятник, попрямували далі. Налиплий на гілках дерев сніг, додавав лісові казкової таємничої краси.
— Я читав, що цей замок належав Дракулі. Не боїшся? — хлопець удав, що замість рук в нього пазурі та викотивши очі нависнув над дівчиною.
— От дурко! – відмахнулася, — Який Дракула, тож в Трансільванії було.
— То Влад Дракула в Румунії промишляв, а його пращур тут. Пише путівник, що Угорський король подарував ці землі лицареві Драгу, суворому та жорстокому чоловікові з обличчям вкритим шрамами. Драг з румунської означає біс. Король його побоювався й нацькував місцевого князька, а той відтіснив лицаря до Румунії… Ну, а його нащадок виправдав прізвисько своєю жорстокістю і став легендою, — хлопець сховав ламіновану книжечку до кишені.
Боляче відлунила замкові та згадка, пам’ятав з якою кров’ю відступав Драга, скільки людей полягло в тій битві.
— О, вже видно мури. Вони такі загадкові в цьому вранішньому тумані. Треба зробити світлину. Тут гарно. Все довкола розчистили, прибрали.
Молоді люди вийшли на утоптаний тисячами ніг майданчик, з якого відкривався краєвид на долину. Оповита легким маревом, вона здавалася сонною. Місто жило звичним життям, і лишень зрідка хтось з містян підіймав голови, щоб поглянути на мальовничі руїни, помилуватися колись незламною твердинею, покликаною боронити соляний шлях. Тепер солі вдосталь, а замки втратили своє оборонне призначення. В епоху атомної зброї військовим більше не потрібні кремезні кам’яні мури. Цікаві вони лише одиноким шукачам прекрасного, тим, хто здатен бачити красу в посивілих від паморозі стінах, старому вкритому лишайником камінні, рештках арок та склепінь. Дивитися, думати, відчувати історію, пропускати її крізь себе перетворюючись на вмістилище старих легенд.
Дівчина безперестанно клацала телефоном, знімаючи все навкруги. Їй перехоплювало подих від висоти, паморочило голову й окрилювало відчуттям свободи. Розкинула руки, підняла обличчя до неба та прокричала: «Е-ге-ге-й!»
Вітер підхопив голос, поніс над околицею, закрутив та вдарив об стіни. Він розсипався друзками, уламками: «Ге-ге-гей…», — лунало довкола.
Хлопець підбіг, схопив її за талію та прокрутивши поставив. Зустрілися гарячі губи, зупинився світ…
Дивився на те замок, іншу історію згадував, далеку. Трапилась вона з засновником Хусту воєводою Густом. Поїхав він на полювання, а тим часом замок захопили татари. Забрали його дружину та сина. І дав воєвода обітницю вбивати всіх татар, яких зустріне на своєму шляху. Через багато років син повернувся. Батько його не впізнав, прийняв за татарина та наказав стратити. Та коли мертве тіло роздягнули, побачили родиму пляму, по якій пізнав старий воєвода сина. У розпачі Густ устромив ножа собі у серце.
Коли б замок міг говорити, то зупинив би людей, що безперестанно проливали кров, але він мовчав. Лише одного разу не витримавши, подав голос. Нестерпно було йому бачити, що люди коять, звернувся до стихій, і вони почули.
Почалася гроза і блискавиці вдарили відразу в кілька веж, а одна влучила у пороховий склад. Вся долина тоді почула гнівний голос замку. Не витримали мури, осипалися, розлетілися тисячами шматків, засипали схил і тих нещасних, хто опинився поряд.
Спинилося тоді місто, замислилися люди, та не на довго вистачило науки, знов життя закрутилося.
— Тут все таке старовинне, — дівчина вилізла на одну зі стін і звідки озиралася довкола.
— Обережно там, тримайся.
— Все добре. Як думаєш, тут залишилися скарби, чи всі вже викопали?
Коли б замок вмів усміхатися, то усміхнувся б, бо багато вивезли добра, коли стіни розвалилися, але не все. Розміщувався у замку довгий час монетний двір на якому карбували золоті дукати. Справжні, не ті мальовані папірці, що їх люди грошима зараз кличуть. Сховав їх замок надійно, бо бачив, що людям добра не приносять статки, лишень самі біди.
Думав замок: «От віддав би я цим двом мою скриню з монетами, чи стали б вони щасливіші, ніж зараз, коли ще нічого не мають, крім кохання, вільні бродити світом, дивуватися й радіти? Скарби зроблять їх пихатими, сумними, скують та примусять боятися. А зараз не знають страху й в тому прекрасні».
— Злазь з муру. І так все розсипається, хочеш доламати. Краще зробимо селфі на згадку.
— Ой, поглянь, тут надряпано: «Оксана + Микита», — може це про нас, хтось передбачив, що прийдемо, та написав.
— Це каміння вже стільки тих Оксан та Микит бачило…
— Та мабуть, тисячу років стоїть…
— До замку городище давньоруське на цій горі розміщувалося, а до нього ще хтось жив… Тож тисячею років не обійшлося. Колись бродитимуть такі ж двоє, тільки у шоломах з антенками, й казатимуть: «Колись тут мешкали гомо сапієнси, що вважали себе людьми розумними».
Почулося ревіння двигунів. Кілька великих позашляховиків штурмували гору, вперто загрібаючи та розкидаючи гравій широкими потужними колесами. На майданчику при вході спинилися й виплюнули веселу гамірну компанію. Від її галасу зникла магія старовини й відразу стало не затишно, тож дівчина та хлопець взялися за руки й пішли донизу.
***
У невеличкому вуличному кафе грала музика. Через карантин заходити всередину забороняли, а щоб відвідувачі не замерзли, їм виносили картаті пледи. Дівчина загорнулася так щільно, що виднілося лише округле личко. Вона принюхувалась до кави, наважуючись простягнути руку та узяти філіжанку. Апетитна пінка з сердечком посередині запрошувала зробити ковток, відчути терпкість та тепло.
— Тут гарний собор, — хлопець кивнув в бік величної споруди.
— Так, чимось схожий на замок.
Вони не знали, що на побудову собору розібрали розвалену вибухами вежу. Тож тепер частка замку жила серед містян, на яких раніше він міг дивитися лише з гори.
— Замок такий чудовий. Хотілося б щоб наші онуки його побачили, але чи достоїть.
Замок знав, що стоятиме, і для внуків, і для правнуків, бо доки тримаються купи, бодай, кілька камінців, живе душа замку.
Дівчина та хлопець допили каву та пішли мощеною вуличкою, а замок сумно дивився їм в слід. Він вже встиг до них звикнути, і не знав, чи доведеться зустрітися ще раз.
Лариса любила прокидатися до схід сонця, очікувати перші промені, немов дороге вино, смакувати прохолоду ранку. Проте, цей день був особливим, тому не гаючи часу піднялася, простягнула до гори руки та потягнулася за ними, відчуваючи кожен хребець стражденного змученого хворобою тіла. Давно звикнула не зважати на те, жити попри сумні думки та невтішні прогнози лікарів.
Внизу вже чекав дбайливо приготований та сервірований господарем вілли «Континенталь» сніданок. Вона розмістилася за круглим столиком, прикрашеним маленькою червоною квіткою в глиняній вазі. Неквапливо з’їла омлет, щедро посипаний свіжою рубленою зеленню, та узяла до рук філіжанку запашної кави. Пила її лише з ранку, поки спека не ставала нестерпною.
Зробивши кілька ковтків, дістала з плетеної сумки розпочатого листа до матері, але так і не продовжила писати, відклала. Минув тиждень з того часу, як Климент поїхав, залишивши її саму. Лариса відчувала легку тугу, та не дозволяла собі занурюватися у нудьгу, напроти, всі сили та час витрачала на роботу.
Прощаючись він простягнув їй невеликий шкіряний мішечок:
— Тут не так багато, як мені б хотілося залишити для тебе, моє серденько, але наразі це все... Я шукатиму заробітку й обов’язково надішлю гроші, — опустив очі, й Лариса відчула щемливу тугу. Їй було нестерпно бачити його пригнічений стан, а ще нестерпніше припускати думку, що схибила, обравши цього чоловіка. Кілька разів поривалася написати матері та попросити про допомогу, але спинялася. Гордість, яка була її знаменом та прокляттям, не дозволяла. Бо це б означало визнати власну поразку, неспроможність жити без опіки родини.
Провівши Клемента, Лариса випадково зустрілася з Марією Охрименко, дружиною заможного Кримського винороба. Вона віталася з нею, як з усіма мешканцями вілли, але далі загальних ввічливих фраз справа не йшла.
— Вітаю, пані. Як вам відпочивається? – сумно усміхнулася Марія.
— Дякую. Дуже добре. Я подорожую не туристкою, а пацієнткою[1]. Мені підходить цей клімат.
— О, так, він чудовий. Ми тут заради Миколи, мого старшого, — кивнула в бік двох хлопчаків, які грали в доміно, ховаючись в альтанці від спеки. – В нього сухоти, — додала зітхнувши. – Лишень, одне мене засмучує – діти не отримують належної освіти. Микола мав би бути зараз у гімназії.
Лариса відчула легке збудження на межі з тривогою. Ніби мало статися щось важливе.
— Я вельми вибачаюся, але підслухала випадково, як ви з чоловіком говорили німецькою. Тож взяла на себе сміливість спитати, чи не візьмете моїх хлопців учнями… — Марія нервово смикала вишуканий держак мереживної парасольки.
— Це неочікувана пропозиція, я навіть не… — Лариса розгубилася. Вона любила дітей, і вдома була за наставника молодшій сестрі Ісідорі, але не сподівалася знайти роботу в цій дивовижній країні, куди занесла її доля.
— Не поспішайте відмовлятися, я буду гарно платити, — в злегка розкосих очах жінки променіла надія.
Наступного дня за вечерею в пансіоні Лариса прийняла пропозицію. Вона зважила, що підробіток дасть їй можливість пробути сезон в Єгипті й Климент зможе спокійніше видихнути, не турбуючись про злидні, які постійно їх доймали. Лариса представилася Лесею Петрівною Косач. Не хотіла, щоб її слава впливала на стосунки з навколишніми.
Щойно вона допила каву, як до їдальні забігли збуджені хлопчаки.
— Леся Петрівна, ми такі раді, що нарешті побачимо піраміди. Вже під’їхав екіпаж, — вигукував Микола.
— Мама вже там, — в нетерплячці гарцював на місці Дмитро.
Лариса облишила одиноку чашку, підвелася та попрямувала до виходу, важко приступаючи на ліву ногу.
Товариство вмостилося на твердих лавицях, і екіпаж потарабанив піщаною дорогою до Гізи, везучи радісно збуджену компанію на зустріч з величним минулим Єгипту.
***
Лариса дивилася у вікно й дивувалася на скільки різними бувають землі. Континенталь розташовувався в одному з містечок дельти Нілу[2]. Там буяло життя: тягнулися до сонця оливкові дерева з темно-зеленим видовженим листям, шаруділи гілками, схожими на розщеплені пальці, фінікові пальми, викидали довгі стрілки з білими квітами чудернацьки юки — оаза серед безкрайої пустелі, випаленої яскравим сонцем й сухим гарячим вітром, який навіть у взимку приносив спеку. Ці незвичні ландшафти пробуджували в її серці поетичний смуток та глибоку щемливу тугу за Батьківщиною, такою далекою та сповненою зелені садів, свіжості річок та сакральної таємничості Карпатських гір. Але зараз там стояла пізня осінь, та пора, коли слабкі легені Лариси не могли витримати холодного вогкого повітря.
На горизонті, немов, чудернацькі правильної форми гори, виступили піраміди. Дмитро першим їх помітив й почав крутитися, не в змозі висидіти на твердій лаві. Микола намагався поводитися чемно, як старший, але йому важко вдавалося стримувати юнацький запал, який розгорався від передчуття пригоди.
Зрештою добралися до місця й облишили екіпаж. Лариса роздивлялася навкруги. Їй здавалося, вона вбирає в себе незримі промені вражень. Біля входу їм запропонував супровід молодий привітний єгиптянин. Він говорив французькою, змішуючи її з англійськими словами та місцевим арабським діалектом. Впевнено розмахуючи руками, відганяв нахабних торговців, які вигукували гаркаві заклики та намагалися тицьнути відвідувачам свій нехитрий товар.
Чим ближче товариство підходило до пірамід, тим величнішими вони здавалися. Шлях перегородили розкопані руїни. Археологи обнесли їх стрічкою, місцями відкрили й можна було уявити, якою ця будова була раніше.
— Леся Петрівна, навіщо вони їх створювали? – Микола серйозно дивився своїми широко розставленими, ще по дитячому наївними, очима.
— Їм хотілося залишитись у віках.
Лариса уявила картину. Це було миттєве видіння, але таке опукло-справжнє, що вона повірила в його реальність. Густе пустельне повітря, сповнене запаху поту, немитих тіл та болю рабів, які немов слухняні мурахи виконують команди погоничів. Блищать вогкі жилаві тіла, що тягнуть величезні кам’яні брили. Дзвінко відбивають такт удари хлиста. Зведено лише фундамент, але цар вже приїхав помилуватися будівництвом. Прагне мати найбільшу, найвеличнішу усипальницю, щоб пам'ятали нащадки про нього та його творіння. Він молодий, безусий. До підборіддя припнута штучна борода – символ королівської величі. Зараз вона пряма, але коли помре, її змінять на витягнуту й закруглену на кінці, як робили це тисячі років. На жовтаво-мідного кольору обличчі виділяються маленькі цікаві очі. Вдається у подробиці процесу, розпитує, рахує подумки, чи вистачить життя дочекатися моменту, коли на вершечок покладуть останню брилу.
Видіння зникло так само раптово, як і з’явилося. Лариса побачила, що до неї прямує старий. Довгий халат, колись білий, а тепер брудно-сірий, стоптані шкіряні капці та високий тюрбан, який дивує своєю схожістю з крем-брюле за кольором й вибагливістю зкручень та перетинів тканини.
Лариса, яка не могла швидко йти через хвору ногу, відстала від товариства, і продавець обрав її своєю ціллю. Він щось показував, мотляючи довгими рукавами халату, і вона розгубилася. Глянула на брудну долоню, на якій лежав засушений жук скарабей. Невеликий, ніжно-салатний, з лискучою спинкою та хрусткими крилами. «Я теж, немов цей скарабей, постійно штовхаю свій камінь, а колись засохну, як він, ставши експонатом», — майнула думка. Леся дістала гаманець та простягнула монету. Продавець схопив її двома пальцями. На темному, графітного кольору обличчі сяйнула вдоволена посмішка, й оголилося з пів десятка гнилих зубів. Він віддав жука та пішов шукати іншого прибутку, а Лариса зупинилася біля величезної брили з висіченим написом. Він стерся й важко вдавалося прочитати бодай щось. Поряд неї виріс молодий екскурсовод.
— Що це за камінь? — її зацікавили давні письмена.
— Це руїни піраміди одного з царів, але ми нічого про нього не знаємо. Гробниця сильно зіпсована, а напис на табличці затерто. Навіть не зрозуміло, чи його збили зумисне якісь люди, чи нещадний час.
Лариса замислилася. Вона знову побачила молоде, але вже спотворене всевладдям обличчя молодого царя, відчула його прагнення залишитися у віках і скептично посміхнулася. В ній народжувалися рядки:
Я цар царів, я, сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення ”…
Далі круг і збитий напис.
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому — круг і збитий напис.
Співці! не марте, вчені! не шукайте,
Хто був той цар і як йому на ймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, — хай гине цар![3]
Зворотною дорогою Лариса думала про кепські жарти, які так полюбляє життя. Воно вабить можливостями, дає відчути власну силу, а тоді безжально розчавлює невблаганною п’ятою. Той невідомий цар поклав життя на служіння культові власного пам’ятника, а пустотливий час стер згадки й передусім його ім’я.
Лариса не уявляла, що мине не багато років і нащадки ставитимуть їй пам’ятники, і один з них опиниться зовсім поруч могили безіменного царя[4].
***
Втомлені та спраглі подорожні заїхали в невеличку харчевню, що розташувалася обабіч дороги. Серед прохолоди сухого, зневодненого саду єгиптянин у картатому халаті подавав напої. Він мав світе обличчя, яке вирізняло його серед решти місцевих жителів.
Коли по піалах розлили чай, Лариса покликала господаря. Він трохи говорив німецькою.
— Присядьте з нами.
— З вашої ласки, -- вклонився.
— Ви не схожі на місцевих.
— Пані права. Я з півночі. Ми маємо бліде лице, -- в його словах пробриніла гордість.
Вона помічала, що єгиптяни страждають комплексом меншовартості щодо європейців. Для них біла людина – недоступний ідеал. Ларису це обурювало. Все, що принижувало одну людину перед іншою, викликало в її душі супротив та неприйняття.
Назад вона поверталася з важкими думками, розмірковуючи над тим, що люди часто прагнуть неможливого не помічаючи, що вже володіють найкращим. В Єгипті її тягнуло на філософські роздуми. Знала, що залишилося не довго, і від того ставала нестерпною інтелектуальна спрага, намагання за будь-яку ціну докопатися до істинної сутності речей.
***
Закінчувався Єгипетський сезон. Лариса сиділа в саду вілли «Континенталь» й відпочивала після щоденних занять з учнями. Спекотне повітря здавалося нерухомим, немов би застиглим. Від того було важко ворушитися, хотілося, як і довколишня природа, завмерти та споглядати. Стан її здоров’я поліпшився завдяки сухому повітрю, навіть приступи задушливого кашлю майже не турбували. Вона час від часу поглядала на ліву руку, затягнуту модними рукавичками, з надією, але дива не ставалося. Рука залишалася всохлою та майже нерухомою.
Микола не пішов з рештою учнів, любив вести неспішні бесіди, розмірковуючи над історією, культурою та звичаями цієї дивовижної країни.
— Леся Петрівно, погляньте туди, — махнув рукою вказуючи на горизонт, який від неї затуляли щільні кущі олеандру.
— Що ти там бачиш? – відказала хрипло. Хвороба добралася до гортані, перетворивши мецо-сопрано на хриплий здушений альт.
— Дуже незвичний колір неба. До зеніту фіолетово-олов’яне, а до південної сторони горизонту багряно-червоне, місцями оранжеве[5]. Неймовірно!
— Допоможеш мені підвестися?
Микола подав руку. Він завжди ставився до неї зі співчуттям, але волів цього не показувати, помічаючи, що їй неприємні будь-які прояви жалості. Кульгаючи на ліву ногу, Лариса пройшла невеликим садом й оминула живу огорожу. Перед нею розкинулася безкрайня кам’яна пустеля. Вітер, немов гігантське перекотиполе, перекидав висохлий розлогий кущ, цілеспрямовано штовхаючи його у їхній бік. Тепле задушливе повітря згустилося й набуло майже відчутної щільності.
Напередодні, в листі до матері, Лариса писала: «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував...» І тепер стояла горда та незрушна, споглядаючи зародження потужної стихії. Відчувала єдність з нею, оту буремність, яка все життя не давала спокою, змушувала попри хворобу, біль, втрати та розчарування підводитися, немов Сізіф — підіймати важкий камінь на величну гору[6], знаючи, що подолати той шлях неможливо.
До зачарованої вчительки та учня підбігло двійко смуглявих хлопчаків. Вони несміливо переминалися з ноги на ногу та зиркали своїми темними блискучими очима. Микола помітив їх першим. Вони були майже ровесниками й часом спілкувалися між собою, на особливій суміші мов — чудернацькому коктейлі з французької, англійської та арабської.
— Саїд, Мухамед, щось сталося?
— Хамсин! Хамсин!, — заволали обидва, вимахуючи руками та виявляючи нетерпіння.
— Леся Петрівна, ходімте до будинку. Вони дуже хвилюються, тож, думаю, що це небезпечно.
Тим часом вітер посилився. Він здіймав пісок, прокочував його хвильками, розкидав поодинокі гілки… Поривом в обличчя Ларисі жбурнуло жменю піску й вона відсахнулася. Стерла з губ налиплі рештки й неквапливо попрямувала у дім.
До своєї кімнати не пішла, розташувалася у просторій напівтемній вітальні так, щоб бачити шаленство пустельного урагану. За хвилину стало майже нічого не видно. Пісок, немов густий туман, оповивав все довкола, закривав сонце, летів, закручувався, засипав кущі, бився у двері, стіни, шибки… Їй здавалося, що відбувається неймовірне скажене весілля, яке неможливо спинити, чи забути. Все наповнювалося звуками розгульної природи, дивовижним співом піску, нечуваною мелодією пустелі й народжувало в душі Лариси поезію. Вона назве ті віршовані рядки: «Хамсин».
Микола залишився з нею. Він не розумів, звідки взялася щемлива прив’язаність до цієї жінки. Чи то спільна боротьба з туберкульозом робила їх ближчими, чи то її втаємничена сила та спокій так вабили. Вона не здавалася йому красивою, навпаки, її виразні впалі очі, обрамлені темними півколами, різкі вилиці та змарніле бліде лице не сприяли романтичним почуттям.
Пізніше, з листа своєї тітки Меланії, він довідається ким насправді була Лариса Петрівна. Успадкувавши виноробний бізнес батька, долучиться до вшанування пам’яті своєї вчительки й заснує Лесин музей в Ялті, презентує меморіальні речі Київському музею та напише книгу спогадів «Під небомЄгипту».
А зараз ці двоє дивилися на безумство пустельного урагану, його неймовірну захопливу силу та відчували ту дивовижну єдність людини та стихії, яка дана небагатьом.
І вся пустиня мов знялася вгору
І в небо ринула. На жовтім небі
Померкло сонце – око Озіріса –
І стало так, мов цілий світ осліп… [7]
[1][1] Вислів узято з одного з листів Лесі Українки додому.
[2] Вілла «Контененталь» розташовувалась в містечку Гелуан.
[3]Леся Українка Напис в Руїні. Цикл «Єгипетські барельєфи»
[4]В Александрійській бібліотеці у 2002 році відкрито меморіальну дошку з бронзовим барельєфом поетеси скульптора Богдана Коржа.
[5]Опис горизонту запозичено з книги Миколи Охрименка "Під небом Єгипту".
[6] Відсилання до «Contra spem spero!» Лесі Українки.
[7]Уривок з віршу «Хамсін» Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 363.
У сутінках дерева здавалися потойбічними створіннями з тисячами покручених рук. Вони гойдали вітами, перешіптувалися, згадували про своє. Двоє хлопців зупинилися на маленькій галявині, скинули рюкзаки, звалилися на них, переводячи подих та витираючи спітнілі лоби.
— Треба ставати на ніч. Кращого місця не знайдемо, та й спина ниє нестерпно, — Василь завів назад руки та зчепивши їх в замок, з'єднав лопатки, так, що аж хруснуло.
— Але тут близько до села, та й лісу, як такого, немає, так кілька дерев, − Семен тривожно озирався.
— Ніхто нас не зачепить. Я дістаю намет, — і у підтвердження власних слів поспішив розбирати рюкзак.
За пів години отаборилися, запалили маленький газовий каганець та узялися готувати їжу. Густе ароматне вариво булькало, парувало й ніби кликало швидше узятися до вечері.
— Піду гляну що тут та як, — Семен підвівся та попрямував вздовж пшеничного поля, прискіпливо вдивляючись в темряву.
Василь помішав суп та прислухався до тихого голосу ночі. Майже поряд затріпотіли крила, й жирна куріпка поспішила сховатися між налитого зерна. З села чулося протяжне мукання втомлених корів, в лісі озивався шуліка.
Друзям подобалося блукати польовими дорогами, шукаючи цікаві місця та милуючись соковитою літньою природою. Мріяли про справжні подорожі, але стипендії вистачало лише на невеличкі рейди в сусідні області. Вони, зазвичай, збирали рюкзаки, приходили на автовокзал і купували квитки на найближчий рейс.
Василь набрав дерев’яною ложкою суп, подмухав і підніс до рота. Вдовольнившись смаком, розлив по пластикових мисках, нарізав чорний хліб та цибулю.
— Поки ти блукав, я вже їсти насипав.
— Виглядає смачно, — Семен розстелив килимок, сів схрестивши цибаті ноги та узявся до їжі. — Тут зовсім поряд нас хрест якийсь… — проказав гучно сьорбаючи наваристу юшку.
— Може могила? — Василеві не хотілося говорити. Гаряча їжа навіювала сон, і він поспішав забратися до намету та закутатися у свій зручний спальний мішок.
— Та ні, швидше обеліск. Хрест високий, дерев’яний і поряд гранітний камінь. Я в темряві не зміг розібрати, що там написано.
— Завтра подивимось.
***
Семен крутився з боку на бік й не міг заснути. Йому не подобалося місце ночівлі. Причини не знав, але відчував нав'язливу тривогу. Коли ходив до хреста, то кілька разів йому вчувався чи то стогін, чи плач. Спинявся, прислухався і звуки зникали, але залишалося липке тривожне відчуття, яке спрутом ворушилося в шлунку, тиснуло, не давало спокою.
Поряд з товаришем, який мирно посапував, його бентежило якесь сумне та далеке відлуння минулого. Семен дістав телефон та відкрив карту. З супутника місце їхньої ночівлі нагадувало балку. Поряд поле, на сході село Медвин.
— Чого не спиш? Вимикай, батарею посадиш, — Василя збудило світло.
— Якось не спокійно на душі. Місце тут нехороше.
— От тільки не починай. Теж мені містик двадцять першого століття, − Василь часом сердився на друга через його надмірну чутливість, яка йому здавалася дівочою. — Підхопимось й підемо серед ночі кращого шукати?
— Я трохи почитав про це село… Ти щось знаєш про Медвинську республіку.
— Яку ще республіку?
— Уяви, тут три роки була самостійна республіка, яка мала свої органи управління і, навіть, товариство «Просвіта».
— Та, ну.
— В яких це роках?
— Після революції сімнадцятого. Але чому я цього не пам’ятаю зі шкільної програми? Я ж історію гарно вчив, навіть ЗНО здавав.
— То може цього й не було в підручниках. Ти такий наївний. Історія пишеться на замовлення. Думаєш, нам розповідають що і як було насправді? Кажеш після революції. А багато ми про ту революцію знаємо? Як вийшло, що перемогли більшовики? Що вони зробили такого, чого інші не спромоглися?
— Якби я ж знав. Та цікаво, що Медвин з кількома сусідніми селами серед тогочасного хаосу зумів протриматися досить довго.
— Але якою ціною? Це все пізнавально, але, може, будемо спати. Завтра ще до вокзалу теліпати двадцять кілометрів. І не сади телефон, залишимось без карти, − Василь перевернувся на інший бік і відразу засопів. Семен заздрив здатності друга миттєво засинати за будь-яких умов. Закувала зозуля. Семен закрив очі й спробував розслабитися. Уявив балку, обриси дерев, їхній намет поряд пшеничного поля і високий хрест — одвічний символ мук. Сон поступово огортав свідомість…
***
Семен побачив, що стоїть посеред хати в натовпі чоловіків. Важке повітря просякло потом. Всі похмурі, мовчазні, такі, як бувають на похоронах. Високий парубок відкинув довгого чуба, оглянув товариство пильним поглядом та сперся на підвіконня.
— Хлопці, я не вірю червоним. Вони нас не випустять, навіть якщо люди останній кусень хліба віддадуть.
— Але ж Будьонний казав, що як селяни принесуть продукти, то відпустить, − подав хтось несміливий голос, − Завтра ж свято велике — Покрова, невже вони не люди?
— Ти про червоних виродків? Вони Петра застрелили у матері на очах, і нас переб’ють, коли здеруть продподаток.
Знадвору пролунав звук схожий на шкрябання. Чубатий приклавши долоню до скла вдивився у темряву.
— Це, здається, Сашко Кирпатий. Не шуміть… — тиша стала відчутною на дотик.
За вікном ще пошкрябали й обережно вийняли раму. Чубатий перекинув ноги та вистрибнув у вікно першим. Семен, який опинився поряд, відчув, як його пхнули в плече.
— Давай, малий, вперед.
На дворі поступово опинилося близько двадцяти осіб. З-за рогу почулася брудна лайка й пролунали постріли. Всі кинулися у розсипну. Семен помітив, як Чубатий підкосився схопившись за плече, кинувся до нього й почув: «Тікай!», але покинути пораненого не зміг, підхопив і спробував потягнути. Чубатий втрачав сили. Їх швидко наздогнали та завернули до решти.
Розлючені втечею червоні, погнали заручників крізь село. Сходило сонце і ставало холодно. Люди йшли, плутаючись в ногах і кидали останні погляди на рідні хати. Терор запустив свої лапи в їхню мрію, розкрив криваву пащу і готувався прийняти жертву. Односельці виходили з дворів та проводжали тужливими поглядами своїх синів, братів, коханих. Якась жінка кинулася до Будьонного, який гордовито їхав попереду, але її грубо відштовхнув солдат у недолугій гостроверхій шапці, схожій на середньовічний шолом із зіркою на лобі. Жінка впала на узбіччі, розірвавши навислу тишу гірким надривним риданням.
Семен відчував липкий страх, який сковував тіло та заважав дихати. Їх привели на край поля та по-діловому вишукували рядами вздовж струмка. Пролунала команда: «Плі». Люди падали. Падав Семен. Не розумів, чи живий, але ясно відчував, як холодна вода швидко пробирається крізь одяг.
— Беречь потроны! Саблей руби ублюдков!
Семен чув передсмертні крики, відчував вагу навалених на нього тіл і гарячі струмки, які стікали по голій шиї та щоках. Вони пахнули залізом. Різкий біль пронизав свідомість − лезо шаблі дісталося його лівої руки. Раптово крізь передсмертні крики та стогін, пролунав гучний розкотистий голос Чубатого: «Будьте прокляті на віки!» Гримнув постріл й над балкою запановувала тиша[1].
— Семене, брате, − все добре, — Василь трусив друга за плечі намагаючись розбудити від страшного сну.
***
Двоє хлопців йшли селом, кукурікав півень, перевалюючись з ноги на ногу дріботіло до річки кілька качок, листоноша на скрипучому велосипеді спішила доставити пенсії. Семен замислено мовчав, лише час від часу витягував ліву руку з кишені й з подивом поглядав на довгий глибокий шрам, якого вчора ще не було.
[1] «Кілометр за Медвином, під Ковтуновим ліском на чистому полі лежало 79 тіл простріляних і порубаних юнаків Медвина. З 80-ти тільки один, що легко ранений, зразу впав у воду струмка і прикрився трупами інших, залишився живий». Уривок з книги І. Дубинця «Горить Медвин» присвячений розстрілу заручників каральним загоном Будьонного.
— Та що собі дозволяєш?! — професор витріщав почервонілі, позбавлені вій очі й бризкав слиною. — Шмаркач! Дурень! Та ти знаєш, що за це світить? — зі злістю роздер списані дрібним почерком аркуші.
Юнак у щільних джинсах та барвистій сорочці завмер посеред кабінету і здивовано кліпав.
— Розпустилися, відчули дух свободи! Вже таке траплялося, і ще трапиться. Вони спершу послаблять, дозволять вам підняти голови, а тоді по одному зловлять й тугіше затягнуть петельку, — професор поправив краватку, ніби його шию вже стиснув зашморг. Згріб пошматовані листки, зім’яв, немов хотів перетворити на м’ячик, та кинув до сміттєвого кошика. Визирнув за двері, переконавшись, що чужі вуха його не чують й важко повалився в широке крісло.
— Сідай, Олексо. Через ці твої модні вуса забуваю, що ти дитина.
— Думав, діду, така тема вам сподобається. Це ж невідома сторінка історії. Ви ж на лекціях вчили, що потрібно докопуватися до суті, прагнути висвітлювати всі події. А тут таке знайшлося. Та в наших підручниках лише кілька слів: на Київщині орудували банди, які знешкодив загін Будьонного. Але ж там стільки подій відбувалося.
— Мовчи, дурню, — професор шикнув, але вже спокійніше, лють поступово згасала, змінюючись апатією. — Думаєш, що з обґрунтуванням такого дослідження тебе до аспірантури візьмуть? Та тебе на олівчик візьмуть, швиденько, як ідеологічний ворог, топтатимеш засніжені сопки. Розповідай, як в це влізти примудрився, а тоді подумаємо, що робити.
— Та як. Копали біля Немирова Скіфське городище. Знайшли не багато, більше купалися та грали в доміно, — Олекса усміхнувся спогаду про тонкий стан одногрупниці Зіни, за якою упадав на літній практиці. — А тоді хтось показав мені книжечку.
— Хто і яку? — професор насторожився.
— Василь Білий, — буркнув Олекса. — В нього її вже немає. Сказав, що віддав господарю.
— Розберемось, — професор склав до купи пальці, підпер підборіддя і вдивився в обличчя онука.
— То, навіть, не книжка була, так, брошура. Самвидав. Там розповідалося про Медвинську республіку, яка проіснувала кілька років та антибільшовицьке повстання…
Професор шикнув:
— Не кричи, гарно чую, — сторожко обвів очима кабінет.
— Та я все там докладно описав, — вказав рукою на кошик зі спаплюженим рукописом.
— Почекай, то ти прочитав брошуру і спробував її перетворити у науковий текст?
— Ображаєте, діду. По закінченню практики ми з… — запнувся. — Василем Білим поїхали до Медвина й жили там кілька тижнів. Гарне місце, душею до нього прикипів, колись куплю там хату, — замріявшись Олекса не помітив, що професор кидає на нього стурбовані погляди. — Говорили з місцевими, розпитували, збирали по зернинці, досліджували, так би мовити, усе в польових умовах. Не всі охоче розповідали, впевнений, знають значно більше. Проте, я трохи назбирав фактажу. А тоді ще місяць у Києві архів копав. А ви отак за хвилину все знищили, — додав з докором.
— І правильно зробив, — професор важко відкинувся на оксамитову спинку крісла та стомлено стулив очі.
— Але ж я виклав усе ідеологічно-правильно. Зазначив факти. Написав, що селяни не розуміли — більшовицька влада бажає їм добра, і тому чинили супротив. Що вони знищили багато загонів «червоних», поки прийшов Будьонний зі своїми вояками, що не хотіли платити продподаток та йти до лав червоної армії. Уточнив, що це через дрімучість та низьку політичну грамотність. Чого ви так на той текст роз’ятрилися?
Професор підняв лівий кутик знекровлених сухих губ і хмикнув:
— Я помітив твої старання писати зважено. Цього замало. Про цей супротив Радянській владі нащадки мусять забути. Сьогодні ти пишеш ідеологічно-правильно, а завтра замислишся, як так вийшло, що «дрімучі селяни» створили республіку, заснували товариство «Просвіта», драматичний гурток, органи самоврядування та успішно господарювали. І чому вони так не хотіли до Радянської влади. А там за крок і до істинних причин репресій доберешся.
Обличчя Олекси здивовано витягнулося, набувши розгубленого виразу:
— Я про «Просвіту» там не писав.
— Думаєш, розумний? Теж мені дослідник століття. Зараз підеш і засядеш за наукову роботу по давньому Риму, або краще скіфам, що там накопав у Немирові, опишеш. Це безпечно. Я вже з усіма, з ким треба, домовився, матимеш місце в аспірантурі. І ще, волосся пострижи й костюм носи, в такому вигляді тебе комісія швидко відшиє.
Пригнічений, Олекса піднявся й похнюплено попрямував до виходу.
— Чекай, — професор підхопився: — про Медвин забудь, звісно, якщо хочеш жити, бо й сам пропадеш і мене підставиш.
Коли Олекса вийшов, професор підійшов до сміттєвого кошика і витягнув зім’яті аркуші. Важко зітхнув, помітивши тремор у вкритих старечими пігментними плямами руках, і запхав усе до дипломата з думкою, що потрібно десь сховатися та спалити. Навіть у смітнику ці аркуші надто небезпечні.
***
Професор швидким кроком прямував додому і відчував, як ручка дипломату пече долоню. Йому здавалося, що з кожного зустрічного автомобіля за ним спостерігають гострі ворожі очі.
Опинившись вдома, зачинив двері на всі замки й накинув ланцюжок. Важко прошкутильгав на кухню, дістав пошматований рукопис, поклав у раковину та підпалив. Веселе полум’я швидко ковтало чіткі сині літери. Згоріло все, лише невеличкий шматочок залишився лежати на попелищі. Очі професора вихопили обривки фраз: «У квітні 1922 року, — відірвано, — у Гірчаковському лісі, — обгоріло, — винищено всіх…» — перед очима професора поплило. Він бачив себе хлопчаком, який завмер, причаївшись за поваленим деревом. Матір відправила його віднести батькові та його хлопцям їжу: пів хлібини, шматок сала та кілька цибулин. Майже не мала, що дати. Чекісти, які збирали продподаток, вигребли все.
Він біг весняним лісом, уявляючи, як зрадіє батько його появі, але не дійшовши десять метрів до землянки, почув шум та сховався. Саме вчасно, бо звідти вийшов міліціонер із рушницею, слідом батько та кілька чоловіків зі зв’язаними руками, тоді ще двоє конвоїрів. Полонених підвели до дерева. Поставили плече до плеча. Він зрозумів, що їх стратять, хотів заплющити очі, але не міг. Забув, як дихати, чекаючи пострілів. Але вони не пролунали. Один із міліціонерів дістав ніж і вправно, зі знанням справи, почергово перерізав полоненим горлянки, витер лезо об батькову сорочку й запхнув за чобіт.
Дочекавшись поки міліціонери підуть, біг крізь ліс, не розбираючи дороги, ковтав сльози й задихався від відчаю та ненависті. «Їдь якнайдалі, забудь хто ти й звідки, ніколи нікому не розповідай про своє походження та батька», — шепотіла матір, проводжаючи на потяг. Вона відчувала, що на їхній непокірний Медвин ще чекає розправа й відіслала сина до сестри у Київ. Більш вони не побачились. У тридцять дев’ятому прокотилася нова хвиля репресій, яка винищувала решту непокірних, тих, хто прагнув свободи. Матір, як дружину «бандита», репресували, а згодом розстріляли в підвалі НКВС у Богуславі.
Професор витер мокре від сліз обличчя, підняв останній клаптик Олексиної роботи та запалив сірник. Як заворожений дивився на полум’я, поки воно не опекло пальці. Тоді, немов прокинувшись, узявся згрібати попіл до смітника та мити раковину.
— Ех, Олексо, Олексо, — бубонів під ніс. — Нічого ти не знаєш. Може, колись, Україна знову заявить про себе, а зараз доводиться зчепити зуби та мовчати, щоб було кому подати голос колись.
***
Вишмигнувши з дідового кабінету на залиту сонцем вулицю, Олекса швидким пружним кроком поспішив до парку. На лавці чекала Зіна.
— Ну як? Схвалив тему?
— Та мало не вбив, — звалився поряд дівчини. — Розпитував де взяв книгу «Горить Медвин ».
— І що ти? Видав мене?
— Ні, сказав в Івана Білого.
— Це хто такий?
— Ніхто. Вигадав. Дід не заспокоїться, буде шукати, щоб знищити, і не знайде, — хмикнув. — Треба книгу й мій рукопис, той що без ідеологічного сміття, надійніше сховати. Нехай не зараз, та колись прийде час, хочу вірити, й історія припинить прислуговувати та стане дороговказом, застереженням наступним поколінням, вчителькою життя.
— Ти романтик, — Зіна ніжно всміхнулася й поклала руку на коліно Олекси, він накрив її своєю й задивився на мереживо листя, пронизаного осіннім сонцем.
1. Мається на увазі книга Івана Дубинця «Горить Медвин», в якій описано Медвинське повстання.
Присвячується моїй бабусі Олександрі й всім жертвам радянського терору.
Шура ніколи не вступала в конфлікти, не говорила зайвого, уникала пліток, тихо мріяла про інше, краще життя й працювала від сходу сонця до заходу. Часто думала, що закінчиться війна і все якось налагодиться. І налагоджувалось: з німецького полону, разом з іншими односелецям, повернувся двоюрідний брат Іван, який був остарбайтером.
Шурі було цікаво, як там, в тій Німеччині йому жилося, але він мовчав. Розповів лише коли стало можна говорити, коли повалилася махіна Радянського Союзу, яка скалічила їхні життя. Тоді Іван вже говорив і про бауера, який ставився до них, як до звичайних найманих робітників й пригощав цигарками, і про рідного брата, який виявився кмітливішим, і після звільнення зміг втекти до Америки, і про п’яних солдатів-визволителів, і про те, як сам став комуністом і намагався вижити, міцно тримаючи язик за зубами та не відповідаючи на тривожні листи брата.
Коли Шурі виповнилось сімнадцять, вона завербувалася на будівництво газопроводу «Дашава-Київ». До села приїздили рукретери та набирали молодь. Так вона опинилася в пеклі, у порівнянні з яким навіть щоденна сільська праця здавалася раєм. В сніг, в дощ, під пронизливим вітром, молоді дівчатка в гумових чоботах копали важку глину, перевертали обмерзлі шматки, тягали обвітреними потрісканими руками колоди, рубали сухостій й дерева, які мали нахабство вирости на шляху цієї важливої артерії.
Через чотири місяці Шура та кілька дівчат з її села надумалися втікати. Їм не було куди подітися, тож повернулися в рідне село. Дружина брата Марія поступово, від холодної до гарячої води відпарювала обморожені ноги Шури, вкриті кривавими мозолями. З того часу почалися ревматичні болі.
Хтось з сусідів доніс й через тиждень за втікачками прийшли з міліції. Короткий, як правління Андропова, суд призначив всім по чотири роки. Через три з половиною Шуру звільнили та реабілітували.
Вона повернулася в рідне село, вийшла заміж, в рік смерті Сталіна народила дитину. І ніби можна вже нарешті налагодити життя, але чоловіку не сиділося на місці. Він вмовив податися шукати кращої долі. Так вони поїхали на Північ. Ніде не затримувалися надовго, поки дісталися селища Сангар.
Було коротке Якутське літо і Шура з сином та чоловіком вибралася на Лєну. Вода в річці холодна, аж зводило вилиці. Вона ніколи не прогрівалася, як і мерзла земля, яка відтавала лише на штик.
Чоловік після театральної паузи повідомив, що хоче знову переїхати, й вона не витримала. Не те що їй особливо подобалась їхня двокімнатна комірка в бараці, чи робота пекарем в гарячому цеху, вона втомилася. І він поїхав сам.
Так Шура стала матір'ю-одиначкою. Ще двічі виходила заміж, але щастя не знайшла. Син виріс, повернувся в Україну й швидко одружився, а тоді перевіз і її.
Вона дивувалася, що село майже не змінилося. Хату її батьків зайняла дальня родичка. Шура не стала боротися за спадщину й перебралася до сина в місто. Намагалася не шуміти, залишатися непомітною, чи то людиною, чи то тінню. У той час вона вже сильно хворіла й більшість часу проводила у лікарнях. Від неї завжди пахнуло корвалолом і хлібом. Запах, який глибоко вївся в її шкіру, навіть в гробу від неї пахло хлібом.
Мені було вісім. Я лежала в сусідній кімнаті й намагалася заснути, але голос Шури пробивався крізь тишу. Вона говорила з Марією, згадувала своє життя. Вони якось по особливому попрощалися, і я зрозуміла, що Шура помре.
Вранці мама сказала: «Бабусі більше немає. Пішла тихо, як жила».
Через тиждень скінчилися найтрагічніші в моєму житті весняні канікули.
У перший день у школі вчителька запропонувала написати твір на тему: «Як я провів канікули». І я написала – чотири сторінки корявим дитячим почерком, з безліччю граматичних та пунктуаційних помилок. Але вчителька не виправляла, лише нишком витирала сльози. Тоді я вперше збагнула силу слова.
Одного дня я помітив, що кинута хатинка на околиці більше не пустує. Мене здивувало, що в селі, де жодної події не відбувалося непомітно, з’явилося відразу двоє чужинців, і ніхто їх не обговорює. Не шепотілися сусідки, притулившись до хиткого тину, не пліткували молодиці, відпочиваючи під копицею свіжого сіна, мовчали сивочолі діди, які все знали й бачили за весь свій вік.
Цікавість не давала мені спокою. Я часто ходив повз стару хату, щоб побачити, як струнка дівчина вибігає до криниці по воду, чи в садок набрати яблук. Вдивлявся пильно, а вона помічала, опускала очі й поспішала швидше сховатися. Іноді з’являвся чоловік: високий, з русою бородою та довгим вигорілим волоссям, яке вільно падало на широкі плечі.
***
— Мамо, мамо, я вчора знову бачив тих людей, які на горбочку оселилися, — мені кортіло поділитися спостереженнями.
— Казала тобі не вештатися там, чого такий не слухняний, — мама вперла руки в боки й з погрозою поглянула на мене. — От повернеться батько з міста, отримаєш горіхової каші.
Минуло понад два роки, як батько зник. Люди шепотілися, що він перебрався в сусіднє село до іншої жінки, але матір продовжувала поводитися так, ніби її вигадка про його справи у місті правда.
— Мамо, невже ж нікому не цікаво, хто вони, звідки прийшли, чому залишилися?
— Є речі, синку, які краще не знати, — в очах матері відбилася тривога.
Мене бентежили туманні натяки дорослих й завіса таємничості, яка нависнула над чужинцями. Тож я з подвійним запалом продовжував своє спостереження. Чужинці ні з ким не водили дружби. Жили тихо й потроху господарювали. За місяць чоловік поправив хату, витесав нові сходи, навів лад на подвір’ї. Я іноді бачив, як сиділи на ґанку, притулившись один до одного та милувалися сонцем, що поринало у вечірню імлу. І тоді мені здавалося, що це Велес з Мокошшю сидить на краю всесвіту.
За звичкою вештаючись неподалік їхньої оселі, почув, як мене погукали.
— Гей, малий, іди сюди, справа є. — Я побіг до чоловіка, здіймаючи куряву босими п’ятами. — Ти ж, певно, тут все знаєш?
— А як, це ж моє село, — я задер носа, сповнений власної значущості.
— То може сходимо разом на полювання? Будеш провідником?
Я радо погодився і наступного дня, ще до схід сонця, вже стояв на стежці, яка вела до лісу. З того часу ми разом полювали на мілку дичину, а одного разу, навіть, завалили косулю. Всеволод показав, як стріляти з лука і пообіцяв навчити битися на мечах. Я вже уявляв, як вступлю до княжого війська та стану дружинником, але сталася подія, яка не дала здійснитися цим мріям.
Був ранок і я, як завжди, піднявся та похапцем натягнув одяг, поспішаючи вшитися до того, як матір мене помітить та загадає якусь нудну хатню роботу. Опинившись біля перелазу, побачив батька. Його обличчя здалося мені чужим та постарілим. Не звертаючи на мене уваги, він пройшов подвір’ям і ніяково спинився у дверях. Матір окинула його довгим важким поглядом та відступила вбік. Батько зайшов та сів на лаві. Снідали мовчки, і я не витримав:
— Тату, в нас нові люди в селі оселилися.
— І хто ж це? — спитав без особливої цікавості й продовжив гучно сьорбати юшку.
— Жінка та чоловік. Його звуть Всеволод. Він мій друг, — я випростався та вдарив себе кулаком у груди. Відчував гордість, що зі мною товаришує дорослий, сильний та мужній воїн. В тому, що Всеволод саме такий, я не сумнівався.
— А її як звати? — батько раптово зацікавився.
— Предслава.
На цьому розмова скінчилася, але в мені оселилася незрозуміла тривога. Наступного ранку батько зник. Я поставився до цього спокійно, за два роки звик жити з матір’ю. Проте, ввечері він повернувся верхи на гнідому жеребці. В мішку, притороченому до сідла, були подарунки: червоні чоботи для мене та моністо для матері.
Щойно мати пішла на город, я взув нові чоботи та побіг до хати Всеволода. Діставшись місця побачив, що подвір’я стоптано кінськими копитами. Деінде, немов достиглі полуниці, червоніють сліди крові. Скрізь розкидано посуд та одяг. Біля криниці лежить зламане дерев’яне цебро. Закляклий від страху, неслухняною рукою, я штовхнув двері та ступив через поріг. Тиша здавалася живою та об’ємною, сповненою зловісного значення. Тьмяне світло пробивалося крізь віконце, затягнуте плівкою з бичачого міхура, й не дозволяло розгледіти кімнату. Коли очі звикнули до напівтемряви, я побачив, що посеред хати, обійнявшись, немов втомлені коханці, лежить кілька людей.
Перехопило подих і я відчув нудоту. Долоні спітніли та стали липкими. Насилу перебираючи ногами, наблизився й спробував розгледіти вбитих.
Це були чоловіки. Такі ж широкоплечі та бородаті, як Всеволод. Здихнув з полегшенням зрозумівши, що мого друга серед них немає. Ретельно обнишпорив подвір’я, хату та хлів і заспокоївся, вирішивши, що Всеволод та Предслава врятувалися.
Повернувшись додому, батька я не застав. З того часу він більше не повертався.
***
Минуло десять років й до нашого села забрів мандрівний гусляр. Оповідав про заморські краї, про дивовижних тварин, про славетні битви, і я згадував дитячу мрію стати воїном. Коли висохла, вкрита старечими плямами, рука вкотре вдарила по струнах, пролунала пісня. Від її слів стиснулося серце. Оповідала про княжну, яка втекла з дружинником, бо не хотіла йти заміж за нелюба. Закохані довго подорожували й, нарешті, оселилися в хатині на краю села. Жили там доки не знайшовся зрадник, якій розповів про них братові княжни. Дружинник вбив посланих за ними воїнів і зник разом із коханою. З того часу їхній слід згубився.
Втомлений гусляр відклав інструмент і задивився на західне сонце. Я поринув у спогади. Бачив себе хлопчиком, який з-за тину спостерігає за Всеволодом та Предславою. Вони сидять на ґанок і вдивляються в горизонт. На очі навернулися непрохані сльози, а душу охопила туга за забутими дитячими мріями.
Шановний читачу! Якщо Ви добралися до цього оповідання, то, імовірно воно вас зачепило. Тож нагадаю, що завжди з нетерпінням чекаю відгуків, які можна залишити на сайті, форма внизу сторінки, або на ФБ натиснувши на іконку зі значком Фейсбуку. Заздалегідь дякую й чекаю із нетерпінням.
Шукаючи матеріал для оповідання про УПА, наштовхнулася на резонансну справу — вбивство міністра зовнішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Людини, яка керувала «пацифікацією українців» — каральними акціями, спрямованими на знешкодження непокірних, від якої, в основному, страждало цивільне населення. Атентат Перацького, за рішенням Крайової екзекутиви ОУН, здійснив Григорій Мацейко.
Ця історія надихала, бо містила все необхідне для захопливого художнього твору. Мацейко був молодою людиною, спортсменом, походив з простої родини. За три роки до вбивства, випадково побачив, як поліція переслідує чоловіка на вулиці й вирішивши, що то злодій, допоміг його затримати. Але той чоловік — Іван Мицик, виявився членом ОУН, який ліквідував провокатора та секретного агента. Мицика стратили, а Мацейко відчував провину. Став до лав ОУН, й коли спланували замах на Перацького, викликався здійснити атентат.
Він мав пожертвувати собою, кинувши бомбу. За кілька днів до атентату, арештували більшість верхівки ОУН, у тому числі й Степана Бандеру. Бомба, яка мала вибухнути, не спрацювала. Мацейко вихопив револьвер «Гішпан» калібру 7.65 та кількома пострілами вбив Перацького й втік. Цікаво, що пізніше з цієї ж зброї стратили директора Львівської академічної гімназії Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Першого за антиукраїнські дії, а другого — за шпигунство.
Григорію Мацейко вдалося втекти в Аргентину, де він помер у віці п’ятдесяти трьох років.
Історія захоплива і, як не часто трапляється, зі щасливим кінцем. Скільки подій, переживань, сенсів. Але, чим глибше у неї занурюєшся, тим дивнішим те все здається. Незрозуміла логіка вбивства. Чому ОУН, ніколи до того, і після того, не використовувало смертників, а саме в цій акції наважилися? Чому арештували провідників, але залишили виконавця? Як сталося, що проєкт будівництва концентраційного табору для українців «Береза Картузька» подали через кілька годин після вбивства? І чому револьвер такий важливий? Якщо не стріляв срібними кулями, то в чому його цінність? Цей револьвер остаточно потопив ідею художнього задуму. Бо якою б привабливою та романтичною для автора не здавалася ця історія, в ній забагато підводних каменів та загадок. Хто насправді Мацейко? Чи він скоїв це вбивство? Яка справжня роль ОУН? І тут вже питання авторської честі. Коли мова йде про вигаданого героя, то можливо йому приписати якості, які розв’яжуть сюжет. Та в цій історії не зрозуміло, герой жертва, смертник, якому вдалося вижити, чи таємний агентом, і чи справді він вбив Перацького. Чи це акція польських спецслужб, покликана дискредитувати ОУН.
Історія має стільки таємниць, що найбурхливіша уява не здатна вигадати заплутаніший сюжет. Та ким би не був Григорій Мацейко, він став каталізатором, який спричинив подальші політичні події. Саме арешт за підозрою у плануванні вбивства Перацького, а далі суд, відкрив ОУН світовій спільноті. Вони вголос заявили власну позицію. Суди перетворилися на трибуни для виголошення промов. Степан Бандера, без перебільшення, геній пропаганди, й зміг обернути судові процеси на користь справі. Вигуки: «Слава Україні!», що лунали в залах суду, примушували добряче нервувати польську владу й з захопленням говорити про мужніх українців, навіть ворогів. У тих стражданнях та полум’ї воскресала сила Українського руху опору.
Заплутаність та складність трактування історичних фактів й подій, здавалось би недавніх часів, примушує замислюватися над тривалістю інформаційної війни. Вона розпочалася набагато раніше, ніж може здатися. Наразі, розвиток технологій надав їй потужне озброєння, але боротьба за найцінніше — свідомість людей, триває здавна. Степан Бандера усвідомив цей вплив, можливо, саме на тих Варшавських судах. Завжди в діяльності ОУН-УПА ідеологічній боротьбі визначалося особливе місце. Саме завдяки їй, організація, яка не мала підтримки жодної держави, яка воювала відразу на кількох фронтах, змогла протриматися стільки часу, створити чітку військову структуру та давати гідну відсіч.
Наразі, нам, нащадкам, доводиться продовжувати боротьбу, чистити власний інформаційний простір, вмикати критичне мислення, переосмислювати події та не вірити жодним твердженням, які не мають вагомих доказів. Тільки так, ми не зрадимо пам'ять наших пращурів, які боролися за вільну незалежну Україну.
Список використаної літератури
1. Гордасевич Г. Степан Бандера. Людина і міф. Варшавській і львівський процеси / Гордасевич Г. — — КМ-Букс, 2018 – 480 с.
2. Ісаюк О. Убивство Броніслава Пєрацького: міфи, версії і наслідки / О. Ісаюк // Дзеркало тижня. Україна», 13 червня.
3. Кралюк П. Загадковий атентатник в історії ОУН / Кралюк П. // Радіо свобода. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/25130296.html
4. Науменко К. Є. Пєрацький Броніслав // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2011. — Т.8: Па — Прик. — С. 204. — 520 с.
5. П'єрацкій Броніслав // Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1363-1364. — 1000 екз.
6. Футала В.П. Відображення у історичному наратативі української діаспори діяльності УВО та ОУН у 1920–1930-х рр / В.П. Футала
7. Черніченко Ю. Архів ОУН у Києві. Режим доступу: https://web.archive.org/web/20160304203325/http://shron.chtyvo.org.ua/Cherchenko_Yurii/Arkhiv_OUN_v_Kyievi.pdf
Скуловатова Олена
Зустріч у Нью-Йорку
Весна стверджувалася у своїх правах, бубнявіла пуп'янки, гнала молоду траву, пахнула квітами та свіжістю. Чоловік у норфолкському твідовому піджаку та вузьких штанах в тонку смужечку, поправив окуляри та розгорнув книгу. На твердій темній обкладинці значилося «Марк. Твен. Таємничий незнайомець». Сидів у вільній позі, закинувши ногу на ногу, й коли б не кашель, який постійно заважав зосередитися, ніхто б не здогадався, що він тяжко хворий.
На просторий балкон, увитий диким виноградом, вийшла жінка тримаючи картатий шерстяний плед.
− Любий, я прикрию тебе, сьогодні вітряно, − спробувала огорнути його плечі.
− Голде, дай мені насолодитися свіжістю вітру, вже скоро земля прикриє, − він говорив таким тоном, ніби це була не аби яка весела новина.
− Не кажи так. Я не можу цього чути, − жінка затулила вуха й вся стиснулася.
− Пробач, люба, я просто дурень, − простягнув до неї руку та ніжно торкнувся згину ліктя.
− Шоломе, коли ти станеш серйозним? – Голде важко зітхнула.
− От постарію на кілька годин і порозумнішаю, − чоловік підморгнув і знов зайшовся приступом кашлю. Віддихавшись зробив ковток теплої настоянки на травах, яку подала дружина. Гіркувата ароматна рідина зволожила гортань і на хвилину виникла примарна іллюзія, що стало легше дихати. Шолом спробував вдихнути на повні груди. – Дякую, що знайшла її для мене. Я б помер з цікавості, якби не встигнув прочитати цю книгу до власного похорону, − кивнув на грубий том.
− Марк Твен так її й не дописав, − на очі Голде лягла тінь смутку, чи то за померлим письменником, чи то за власним близьким горем.
− Тож, уяви, силу таланту цієї людини, якщо навіть недописаний твір розійшовся таким тиражем.
Голде підійшла ззаду та обвила білими тендітними руками кістляві плечі чоловіка. За роки боротьби з туберкульозом він сильно схуднув, і доводилося лишень дивуватися, як тримається життя в цьому виснаженому тілі. Вона відчула приплив щемливої ніжності й глибоку всепоглинаючу тугу. Згадала їхню першу зустріч, коли майже сорок років назад він приїхав в маєток її батьків, щоб навчати грамоти. Хіба вона могла тоді уявити, що цей веселий юнак з живими блискучими очима, стане її чоловіком. Голде згадувала через що їй довелося пройти, щоб вибороти право вийти заміж за бідного вчителя, якого кохала понад усе. Відчувала, що скоро доведеться прощатися, і це краяло змучене серце.
Шолом, зігрітий м’яким заколисливим теплом дружини, кинув погляд на книгу і згадав інший весняний день, що трапився за десять років до цього. Тоді він, ще молодий та сповнений сил, приїхав до Америки. Вона викликала в нього цікавість змішану із захопленням. Безкрая, активна, молода… Але найбільше враження справила зустріч із Марком Твеном.
Того пам'ятного дня, як і тепер, природа прокидалася від зимової сплячки. Письменники домовилися зустрітися в місцевому парку. Вони відразу впізнали один одного, хоча ніколи раніше не бачилися. Марк кремезний, з помітним пузцем. Його імпозантні вуса й моряцька виправка не залишали жодного сумніву, що ця людина провела багато років на флоті. Шалом виглядав інтелігентно: піджак, жилетка, окуляри в тонкій оправі та ланцюжок дорогого кишенькового годинника, який відбивав сонячні промені.
Привіталися, піднявши високі циліндри, й присіли на дерев’яній лавиці, розташованій в тіні старих загрубілих кленів. Марк розкурив люльку й повітря наповнилося ядучим запахом міцного тютюну.
− Я, напевно, покажуся вам нескромним, але мене часом називають єврейським Марком Твеном .
− Хо-хо, − Марк Твен випустив дим та відкинувся на спинку лави. – А мене – американським Шалом Алейхемом.
В цей момент Шалом відчув, що зустрів людину близьку по духу. Вони говорили про мистецтво, про мандри, лишень про книги мовчали, відчуваючи, що цю тему треба залишити нащадкам.
− Мені пощастило побувати в Україні, − Марк зробив паузу чекаючи реакції співрозмовника.
− Та, що ви кажете…
− Саме так. Я був в Одесі, це ще у свою моряцьку юність, − Шолому здалося, що сиві вуса співрозмовника настовбурчилися від гордості, коли він вимовив цю фразу.
− Одеса. Я полюбив це місто котів та гладких сторічних платанів за його неповторну душу, свіжий морський вітер та надривні крики вранішніх чайок над портом. Проте, з усіх міст, де я побував, мені найдорожчий Єгупец.
− Що, вибачте. Не чув про таке…
− То я якось, у своєму творі, назвав так Київ. Коли ти єврей, твій світ інакший, тому й топоніми набувають особливого звучання. Я назвав його так, бо в дечому він нагадує Єгипет, де у рабстві жив мій народ − Шалом вловив здивовану реакцію співрозмовника. − О, не кажіть нічого, я все одно його люблю.
***
Шолом злегка мотнув головою, проганяючи давнє видіння, і звернувся до Голде:
− Люба, я хочу бути похованим в Єгупеці.
− Навіщо краєш душу цими розмовами. Не хочу чути про смерть, − Голде відсунула садовий стілець та важко на нього присіла.
− Мені виповнилося п’ятдесят сім, як батькові, коли він пішов. Я все життя боявся цієї дати. Тож те, що має статися, неодмінно станеться.
Шолом зціпив зуби, підвівся, спершись на дружину, яка поспішила йому на допомогу й тяжко ступаючи зайшов в дім. Вітер востаннє розкуйовдив його волосся, перегорнув сторінку незакінченого роману, так і не дізнавшись ким був «таємний незнайомець», й полетів здіймати куряву на брукованих вулицях Нью-Йорка.
Оповідання написано на основі реальних подій, які описані в чисельних джерелах.